Це дитина Ігоря
Та історія сталася нещодавно в Дніпрі, у доглянутій квартирі на четвертому поверсі багатоповерхівки. Жила там молодша пенсіонерка, самотня жінка на імя Марина.
Її життя було звичне: пенсія, робота, подруги, поїздки до онуків, допомога своїй мамі, що мешкала неподалік на пятому поверсі в будинку без ліфта.
Того дня все було як завжди. Вранці Марина зателефонувала мамі, спитала, як себе почуває. День був вихідний Марина працювала у приватній клініці через добу, відповідала на дзвінки і записувала пацієнтів. А сьогодні звичайну справу: приготувати щось, занести мамі її щоденний ритуал, який давно вже тиснув на нерви.
Йти два двора, невелика справа. Приготувати їжу мамі теж не морока: борщ ще залишився з вчора, і до нього печиво. Лише один виклик ті пять поверхів без ліфта…
Мамине ниття і нескінченні розповіді про болі то тут, то там, вже добряче набридли. Марина слухала, кивала, хоча чудово розуміла всі діагнози й рекомендації, бо майже сорок років була операційною медсестрою. Але для матері її поради ніщо, бо «ти що, дитино, знаєш, от якби Малишева сказала».
Та що ти розумієш, скальпель подати не лікувати, махала рукою мама.
Ну, добре, день як день.
Потрібно ще забігти в магазин: купити чорного хліба й масла для мами. Поставила Марина сміття біля дверей, підійшла до дзеркала підмалювати губи. Для жінки за шістдесят виглядала досить добре: лише легкі зморшки біля очей, обличчя миловиде, коротка світла стрижка, модні сережки. Тільки трохи щоки обвисли та дрібниці.
Вже обводила губи олівцем, як задзвонив дзвінок у двері.
У підїзді домофон, до незнайомців не відчиняють. Може сусідка тітка Соня? Вона частенько заходить на чай.
Марина, не відпускаючи помаду з рук, відчинила двері.
На порозі стояла світловолоса дівчина у смугастій футболці, довгій кофті, джинсах з рюкзаком за спиною, а в руках згорток з малям, закутаним у коричневу ковдрочку.
Погляд напружений, скули стиснуті, глибокий вдих, рішучий крок до Марини простягає дитину й коротко:
Це вам!
Марина машинально бере пакунок це ж дитина!
На мить піднімає погляд дівчина вже мчить вниз по сходах:
Це дитина Ігоря, а мені треба навчатися пролунало, коли ноги вже застукали по сходах.
Двері під’їзду грюкнули. І все…
Марина постояла, думаючи, що дівчина от-от повернеться. Потім зайшла у квартиру, глянула на сміття й подумала: «Не забути б винести, як підеш до мами.»
У коридорі залишився чужий пакет. Вже потім вона зрозуміла, що це речі малюка.
Й лише коли трішки відійшла, на неї впало усвідомлення це жива дитина! І що вона сказала? Дитина Ігоря?
Справді, Ігоря?
Сина Марини, звали Лев. Живе з дружиною, двома дітьми в Києві. Помер її чоловік Віктор пять років тому.
Кого ж тоді мала на увазі дівчина?
Марина, тримаючи дитя, пройшла в кімнату і обережно розгорнула ковдру. Малюк у бежевому костюмчику, смокче пустушку-жабку, щічки крихітні не більше місяця.
Ну-ну, малесенька! погладила вона дитину по ручці маля мирно посопувало носиком і задрімало.
Марина відкрила пакет всередині дві пляшечки, суміш, підгузки, пелюшки.
Все ще на щось чекала ось-ось подзвонять у двері та вибачаться. Але ні…
Дитя прокинулося, захнило. Марина, хоч має досвід, вагається: чи має вона право роздягати цю дівчинку, доглядати? Знову і знову визирає у вікно, чекаючи:
Але костюмчик таки зняла. Під ним повзуни, розпашонка.
Дівчинка.
Тут Марину накрив страх відповідальності їй підкинули дівчинку!
Ігор… А раптом…
Лев її часто любив гуляти, юнацьких підружок часто водив додому. Сварила його за це, але минуло ж вже років двадцять…
Чи справді це може бути дитиною Лева? Схожість на внучку Стасю є. Їй навіть шкода його стало: якщо донесе, в сімї буде скандал.
Але мала почала плакати. Марина швиденько змінила підгузок, зварила суміш, руки все памятають.
Тут пролунав дзвінок мама.
Чому так довго не береш слухавку?
Та так… Що трапилось, мамо?
Уже в магазині?
Ні.
Купи груш. Але не ті, що минулого разу, а позаминулого такі з червоними боками…
Малеча повзала на руках, підвивала. Марина закінчила розмову, обпекла пальці гарячою пляшечкою, охолодила її і нагодувала дитину.
Але сумніви не полишали. Подзвонила синові номер недоступний.
Подзвонила старшому онукові Лев знов в роботі у відрядженні на кордоні, звязку немає…
Подзвонила невістці Оксані:
Зателефонуй Леву, попроси ввечері мені передзвонити, дуже чекаю його дзвінка.
Спитала у мами про прогулянку каже, ногу потягла, не прийде.
Вигадала правдоподібну байку про хвору ногу для мами.
Нарешті, переодяглася у домашній халат, сіла поруч з дівчинкою і стала розмірковувати: невже справді мала могла б бути від Лева? Здавалося б, ні…
Зателефонувала подрузі Наталці розповіла як на духу. Наталка серйозним тоном:
Без паніки, Маринко, зараз приїду. Не дзвони поки в поліцію. Треба знайти того Ігоря для початку.
Вирішили шукати Ігоря на підїзді. Пропитали сусідів та на шостому поверсі й таки мешкає якийсь Ігор, айтішник.
Так вона, може, переплутала квартири! зраділа Наталка.
Пішли до Ігоря. Відчинила бабуся, покликала внука.
Ви до мене щодо планшета? спитав хлопець.
Ні, але ось… Марині підкинули малу, сказали, що це «дитина Ігоря» може, то ж ваша?
У мене дітей немає, очі на лоб, рукою по голові.
Уляглося усім: це непорозуміння, адже жоден Ігор дитяти не признає. Та й виглядав той хлопець радше домашнім спеціалістом з компютерів, аніж ловеласом.
Увечері Лев не зателефонував, тому Марина знову набрала Оксану забула, бо крутиться з дітьми й справами.
“Все, завтра подзвоню на 102” пообіцяла собі Марина, але якось руки не доходили.
Вночі маля крутилася, прокидалася Марина розводила суміш, носила її на руках. Усю ніч не спала як годиться мама маленької дитини.
Ранок дзвінок від мами: “Не забудь груші!” Зібралась з малою й рушила в магазин. Виявилось, навіть весело знову ходити з маленькою.
Дісталися до мами та очі розкрила:
А це хто?
Та це маленька, попросила доглянути Надя Сидоренко сидить у перукарні, а я тут із дитиною, буквально на час.
Мама відійшла від своїх хвороб, почала милуватися малою.
А як звати?
Сама не знаю, на годинку взяла, не питала…
На зворотньому шляху Марина підбирала дівчинці ім’я подумки.
І тут смс: син на зв’язку! Відразу й зателефонувала.
Мам, що ти вигадуєш?! Я ж Лев! Дзвони в поліцію негайно! Я хвилююся!
Та не переймайся, це я вже себе накрутила, вибачилась Марина. Зараз усе вирішу.
Але не подзвонила. Нагодувала дитину, переодягнула.
І от коли вони разом спали після важкої ночі гучний дзвінок у двері.
На порозі та сама дівчина, перелякана, в одній футболці й шортах:
Де вона? Ви її віддали кудись?
Вона тут. На ліжку спить, заходьте.
Дівчина зайшла, схилилась над дитиною, потім осіла біля ліжка і розплакалась.
Марина напоїла її чаєм, відпоїла водою, поклала на кухню шоколад.
Виявилося, що дівчину звати Ганна, а малу Соломійка.
Ганна була студенткою медичного коледжу (який колиcь закінчувала й Марина), з далекого села під Полтавою. Минулого літа закохалася у студента-киянина Ігоря, а той обіцяв одружитися, потім зник. Телефон заблокував, зі звязку пропав, а родині вдома нічого не сказала та й після народження маляти батько вигнав, мачуха байдуже відмахнулась, лиш тітка трохи допомагала.
Жила Ганна в гуртожитку, під боком у подруги. Грошей не було, дитину залишала лише зрідка, та і то з сумлінням. А тут і подруга зїжджати змусила, і на сесію треба, а маля на руках.
Побачила Ганна у соцмережі фото Ігоря з іншою, не витримала й пригадала, що колись він казав: «приведи дитину, мама допоможе». Вирішила віддати малу, бо більше не витримувала.
Тепер зрозуміла, що переплутала квартири і схопилася за голову.
Мені вже досить, всхлипнула. У гуртожиток піду, екзамени перескладу, а далі видно буде.
Марина втішила її, покликала залишатись хоча б на тиждень “під крилом”. Ганна подякувала, таки залишилась.
А пізніше Марина з Наталкою вдвох навідалися до того Ігоря вибачитись, хлопець посміявся, зрозумів усе й навіть пригостив дівчат кавою.
Сесія в Ганни пішла на «відмінно», мама Марини почала слухати поради Ганни і захоплюватись, мовляв, “молода, розумна дівчина”.
Після сесії Ганна влаштувалася на підробіток Марина допомогла через знайомих на швидкій. Для бабусі Ігоря дівчина теж робила уколи й масажі.
А восени Ганна з Соломійкою перебралася на два поверхи вище слідкувати за здоровям бабусі Ігоря і поступово переписувати власний життєвий сценарій тільки вже впевнено, по-українськи достойно й наполегливо.
От така от пригода. Як бачиш, усі живі-здорові, і, може, щось добре з цього виросте.
