Мій син перетворився на повного неряху, а його дівчина його точне віддзеркалення. Я втомилася жити в їхньому хаосі.
Ніколи не думала, що скажу це вголос, але мені набридло. Набридли брудні тарілки, підлога, яку не підмітали тижнями, цей постійний запах застиглої їжі та відчуття, ніби я живу не у власній квартирі, а в занедбаній спільній хаті. І все це через мого сина та його «кохану», які вже два місяці тут сидять, ніби на курорті.
Тарасу двадцять. Він навчається заочно, щойно повернувся з армії та одразу знайшов роботу. Дорослий чоловік, начебто самостійний, допомагає з витратами, не сидить без діла. Я пишалася ним. Аж до тієї розмови.
«Мамо, сказав він одного дня, у Світлани вдома пекло. Батьки сварються, кидаються чим попало, вона навіть нормально вчитися не може. Вона може трохи пожити у нас, поки вони не заспокоються? Ми не будемо заважати».
Мені стало її шкода. Я бачила її раніше соромязлива, ввічлива, очі в підлогу, голос тихий. Як відмовити? Тим більше, що у Тараса своя кімната, місця вистачає. Але я не очікувала, який «подарунок» з цього вийде.
Перші тижні вони намагалися: мили посуд, підмітали, не шуміли. Ми навіть склали графік прибирання: субота їхня черга, середа моя. Я вже почала думати, що вони, може, й справді повзрослішали. Але через три тижні все пішло шкереберть.
Брудні тарілки з присохлими залишками стояли в мийці днями, волосся та фантики валялися по підлозі. Ванна? Плями від шампуню, волосся у зливі, засохла піна. Їхня кімната нагадувала лігво: одяг купою, крихти на столі, ліжко ніколи не застелене. Світлана ходить у масці на обличчі, з телефоном у руці, ніби не в моїй квартирі, а в спа-салоні.
Я намагалася говорити, просити, нагадувати. У відповідь чула одне й те саме: «Не встигли, зробимо пізніше». Але «пізніше» так і не наставало. Тоді я почала просто вручати їм швабру та засіб для миття без зауважень, мовчки. Навіть це нічого не змінило. Одного разу вони пролили соус на скатертину не витерли. Просто пішли. І знову прибирала я.
Коли я заглянула в їхню кімнату й побачила цей безлад, не витримала:
«Вам самім не огидно так жити?»
Тарас, навіть не зморщившись, відповів:
«Генії панують над хаосом».
Але я не бачу жодних геніїв у цьому хаосі. Лише двох дорослих, яким зручно жити, як свиням, і користуватися матірю.
Тарас обіцяв допомагати продукти, комуналка. Насправді він платить лише рахунки. Продукти купують раз на тиждень, а ось замовлення суші, піци та іншого майже щодня. Іноді вони частують і мене, але від цього не теплішає холодильник як був порожній, так і залишається. На ці гроші можна було б прогодувати всю родину.
Світлана не працює, вона студентка. У неї є стипендія, але жодної гривні вона не вклала ні в їжу, ні в прибирання. Все йде на дрібязкові хтиві. Коли я запропонувала переглянути витрати, хоч трішки допомогти, вона образилася й відмахнулася.
Я виховувала Тараса сама. Його батько пішов ще до його народження. Мої батьки допомагали, я працювала за двох, економила, робила все для нього. Ніколи ні в чому його не докоряла. І не хочу починати зараз. Але бачити свою оселю, яка перетворюється на халупу, це вже занадто.
Я намагалася говорити спокійно. Раз, два, три Тепер мені зрозуміло: вони не зміняться. Вони вважають, що я стара балакуча тітка, яка ще й повинна бути рада, що вони взагалі зі мною живуть.
Два місяці я терпіла. Але досить. Я скажу їм прямо: або берете себе в руки, або їдете в гуртожиток. Може, там вони зрозуміють, що таке повага до чужої праці та простору.
Бо я втомилася бути їхньою прибиральницею. Хочу нарешті жити спокійно без стресу, без гори брудної посуду та шкарпеток, розкиданих по кухні.
А ви? Як би ви вчинили? Ризикнути сваркою з сином? Чи й далі заплющувати очі на цей безлад у квартирі, яку я будувала власними руками?
