Усе своє життя я віддавала дітям, аж доки у 48 років не відкрила для себе справжнє життя.
Світлана сиділа на старому дивані у своїй квартирі у Львові, розглядаючи вицвілі шпалери, які не міняла двадцять років. Її руки, згрубілі від постійного прання, приготування їжі та прибирання, лежали на колінах безсило. Вона була матірю трьох дітей, дружиною, яка завжди ставила родину на перше місце. Але у 48 вона раптом зрозуміла: все життя вона не була ні матірю, ні дружиною а служницею. Служницею у власній домівці, де її мрії та бажання розчинилися у нескінченній рутині.
Її діти Андрій, Настя й Софійка були центром її світу. Від дня їх народження Світлана забула, що значить думати про себе. Вона прокидалася о пятій, щоб зварити сніданок, одягнути їх до школи, перевірити домашку, випрати одяг, тоді як її власні сукні висіли в шафі, нікому не потрібні. Коли Андрій у дитинстві захворів, вона не спала ночами, сидячи біля його ліжка. Коли Настя захотіла танцювати, Світлана усе економила, щоб оплатити заняття. А коли Софійка мріяла про новий телефон, вона знаходила додаткову роботу, щоб його купити. Вона ніколи не питала себе: “А чого хочеш ти?”. Вона вірила, що її роль віддавати все, до останньої краплі.
Її чоловік, Богдан, не був кращим. Він приходив з роботи, сідав перед телевізором і чекав вечері, наче так і треба. “Ти ж мати, це твій обовязок”, казав він, коли Світлана наважувалася скаржитися на втому. Вона мовчала, ковтаючи сльози, і продовжувала крутитися, як білка у колесі. Її життя зводилося до одного робити інших щасливими, навіть якщо натомість вона отримувала лише крихти уваги. Діти росли, ставали самостійнішими, але їхні вимоги не зменшувалися. “Мамо, звари щось смачненьке”, “Мамо, випрай мої джинси”, “Мамо, дай грошей на кіно”. Світлана слухалася, як автомат, навіть не помічаючи, як власне життя тікає від неї.
У сорок вісім вона почувалася тінню. У дзеркалі бачила жінку з втомленими очима, з сивиною, яку не мала часу фарбувати, з руками, грубими від роботи. Її подруга, Олена, одного разу сказала: “Світлано, ти живеш для інших. А де ж ти сама?” Ці слова зачепили її, але вона лише знизала плечима. Хіба могло бути інакше? Вона ж мати, дружина, її обовязок піклуватися про родину. Та глибоко всередині вже тлів маленький вогник і саме він змінив усе.
Прорив стався несподівано. Того дня Настя, вже доросла дівчина, недбало кинула: “Мамо, ти знову погано випрала мої речі, вони зіпсу
