Мені було пять чи шість років, ще до школи, на початку девяностих, коли до нашого села із міста переїхали жити двоє пенсіонерів бабуся Ганна й дідусь Семен. Вони купили хатину просто навпроти нас низеньку, в два віконечка, зате з величезним садом, який через вік і сили вони вирішили не обробляти. Щодня вони гуляли то в ліс, то до річки, а до райцентру навідувались зрідка по продукти. Жили тихо, майже непомітно. До нас в гості не ходили, лиш двічі на тиждень заходили по молоко. Ми тоді тримали велике господарство, жили доволі скромно, тож бабуся Ганна часто нишком підсовувала мені гостинці то шоколадку, то зошит, навіть кілька гривень. Своїх дітей у них не було.
Минуло якихось три роки, як вони жили у нашому селі. Якось пізньої зимової ночі, щойно ми вимкнули телевізор і лягли спати, хтось обережно постукав у вікно. Прийшла бабуся Ганна, тихо сказала: Семен Михайлович помер.
Ми, як могли, допомогли їй із похороном.
Бабуся Ганна тяжко переживала втрату чоловіка, часто хворіла, перестала виходити з хати. Ми майже щодня її провідували, і вона завжди, ніби ковтаючи сльози, розповідала, як жила з дідусем Семеном 52 роки, як важко працювали на заводі, і як, уже на пенсії, залишили квартиру племінниці, щоб перебратись у село, ближче до природи.
Настала весна. Бабуся Ганна трохи звикла до самотності, стала повертатись до життя. Аж одного дня покликала мене до себе і показала маленького сіренького цуценя, що жалібно копошився у картонній коробці. Я не дуже любив собак, але, побачивши цього малюка, моє серце тьохкнуло я закохався в нього з першого погляду.
Досі, крізь роки, памятаю, як сидів на підлозі, гладив цуценя пальцем, а бабуся Ганна лагідно всміхалася своїм беззубим ротом, вперше за довгий час.
Ми з дідусем ніколи не тримали ні котів, ні собак. І дітей теж не мали. А якось дуже самотньо одній. Оцього сіренького сьогодні з смітника біля базару в райцентрі подобрала. Як не взяти, сам же бачиш який хороший, говорила вона.
Я не зводив із цуценяти очей, боявся навіть дихати.
А він їсть що? Напевно, їсти хоче? ледве не плакав я.
Я молочка йому нагріла, а він не вміє з миски пити, йому треба з пустушки, а в мене такої нема завтра куплю, майже шепотом відповідала бабуся Ганна.
Я кинувся додому, витягнув пустушку з ротика сплячої п’ятимісячної сестрички.
Виявилось, цуценяті було всього кілька днів. Я силувався нагодувати його теплою молочною сумішшю, боявся за його життя.
Понад тиждень ми з бабусею Ганною не могли придумати імя знайді. Вона сміялась через руді вушка хотіла назвати його Чубиком, а я наполягав: Тишком, бо він завжди сидів тихо, майже не пищав, а ми, схилившись над ним, теж поводились, як миші. Так і прижилося Тишко, Тиша, Тишенько.
Ми з бабусею довго, майже до літа, вигодовували Тишка підігрівали молоко, варили страви. З теплом випускали із коробки на подвіря. Через те, що його кинули одразу після народження, без материнської ласки, він виявився слабким, часто хворів. Але ми, як могли, доглядали його. Я зразу після школи біг до хати бабусі Ганни провідати Тишка, потім робив уроки, допомагав мамі й увечері знову мчав до бабусі, грався з цуценям, поки вона з усмішкою спостерігала за нами на дивані.
За літо Тишка трохи підріс, але був із дрібної породи сантиметрів тридцять у холці, не більше. Я з ним йшов ловити рибу, виводити корів, а якщо був зайнятий, він крутився біля бабусі Ганни. З появою Тишки вона наче оновилась: стала енергійнішою, поправилась, дбати про Песика як про людину окремо варила, вичісувала, читала книги з догляду й лікування собак.
Минув рік, другий, третій, пятий. Увесь цей час Тишка мешкав у бабусі, але щоранку прибігав до мого порогу, чекав, поки я йтиму до школи три кілометри пішки, супроводжував мене, а о другій повертався назад, щоб разом іти додому. У будь-яку погоду, весняний розвіз чи зимову завію, він був поруч. Так минуло девять років.
Школа в сусідньому селі була девятирічна, тож далі треба було їхати до міста у технікум або залишатись у райцентрі до 11 класу й жити в гуртожитку. На сімейній нараді вирішили відправити мене до міста.
Вранці, коли треба було йти на автобус, довго сидів на ганку у бабусі Ганни, тримаючи на руках Тишку й плакав.
Забери його з собою, раз так важко розлучатись, плакала й бабуся.
Куди я з ним? Тишка ваш. Бережіть себе. Мама приходитиме до вас щодня. Я дзвонитиму.
Коли “Полісся” вирушав від пристані, я стояв на відкритій палубі, не міг стримати сліз, а Тишка, заклопотано бігаючи по старих дошках, не зводив з мене очей не розумів, чому я його залишаю.
Навчання у аграрному технікумі мене захопило цілі дні вивчав ветеринарію й економіку сільського господарства. Особливих друзів не мав, зрідка заходив до знайомого з рідної школи, він жив у сусідньому гуртожитку.
Напередодні новорічних канікул, коли я збирався додому, зателефонувала мама казала, що бабуся Ганна зовсім ослабла, вже тиждень не встає, а Тишка не відходить від неї, навіть миску з кормом підсунули до ліжка.
Я поїхав додому раніше. Тишка й справді сидів на стільці біля бабусіної постелі, не відводив від неї сумних вологих очей, тихо скиглив. Бабуся слабкою рукою гладила його по голівці, намагалася доторкнутись до носика. Вигляд був такий, що душа розривалась змарніла стара й песик, останнє її щастя у бездітному житті.
Poздво був моїм прощанням з бабусею Ганною я відчував, що більше не побачу її живою. Тишка проводив мене з дому лише до воріт не міг залишити її ні на хвилину. Я відчував у собі біль цієї маленької собачої душі, яка намагалася бути дитиною для своєї хворої “матері”.
В лютому бабуся Ганна відійшла у вічність.
Може комусь, шістнадцятирічному хлопцеві, не варто горювати за бабусею та її собакою? Легко так думати, хто не відчув болю втрати єдиної рідної людини, що залишила тобі тільки вірного друга. Пса, який, переживши тебе, й сам відчує вбивчу тугу через твій відхід.
Повернутися додому я зміг тільки після сесії, в кінці травня. Де подівся Тишка, ніхто не знав. Мама розповідала, що на похоронах пес бігав довкола могили й намагався стрибнути у яму, копачі відганяли його лопатами. Додому його забрали на руках, батько зробив йому теплу будку, але він категорично не хотів жити у нас, а до теплих днів крутився біля бабусиної хати, а потім і зовсім зник. Так і не дочекався мене з міста.
Половину літа я ходив сусідніми селами, розпитував людей, показував фото ніде ні чутки, ні звістки про Тишку. Я обійшов усі двори, шукав у самому райцентрі. Та коли бабусю Ганну поховали, він, мабуть, ще чекав її вдома, але, коли вона не зявилася, пішов її шукати. Десь, мабуть, блукає, шукає і страждає. Я вірив саме в це.
Настав серпень.
Одного дня ми всією сімєю поїхали на цвинтар у Носівський гай. Від нашого села пятдесят кілометрів, а я й подумати не міг шукати там Тишку.
Лише вийшли з машини біля церкви, як бачу летить, розпластавши вуха й висолопивши язик, мій Тишка.
Я впав перед ним на коліна й заплакав.
Тишко, мій дорогий, скільки ж я тебе шукав цього літа, а ти ось де! вичавив я крізь сльози.
Я сидів, а Тишка, ставши на задні лапи, облизував мені обличчя видно було, що і він плаче.
Коли я підвівся, він аж підстрибував мені до голови, радів, хвостом вимахував.
Тишка був худий і брудний. Я зразу поділився з ним бутербродами, котлетами, пирогами, які ми взяли на цвинтар він їв жадібно, не зводячи з мене очей.
То ваша собачка? запитала якась жінка, що вийшла з церкви.
Його це Тишка, втрутилась мама, витираючи сльози.
Я тут працюю при церкві. З весни песик цей тут. Він на одній могилці живе всю ту могилку лапами розкопав. Копає, аж поки хрест не впаде, я з лопатою трохи засипала, а він знов риє.
Всі й так все зрозуміли то була могила бабусі Ганни.
Ми пішли до родичівських могил, Тишка не відставав біля мене, як привязаний, уважно дивився мені у вічі.
Вся могилка бабусі Ганни та дідуся Семена була розрита Тишкиними лапами, особливо та частина, де лежала бабуся. Тато поправив хрест, мама розклала квіти, а я навприсядки тримав на руках Тишку. Він жалібно поглядав то на мене, то на могилку, час від часу облизував мені обличчя.
Не змушуй його зараз їхати з нами, може, він тут захоче лишитися. Нехай сам вирішить, сказав тато, присідаючи поряд.
Я не хочу його тут залишати осінь, потім зима, він не молодий, вже майже десять років. А якщо захоче втече, для нього ці пятдесят кілометрів не перешкода, погодився я.
Коли ми виходили з кладовища, Тишка метушився то підбігав до могили, то до нас. І лише коли ми сіли в авто, він попри все стрибнув до мене на коліна.
Тишко, мій рідний, більше ніколи вже не залишу тебе самого, ридаючи, сказав я.
