З самого початку мого шлюбу я робила все, щоб ладнати зі своєю свекрухою. Восемь років я стискала зуби та терпіла, адже так навчали з дитинства. Після того, як ми з чоловіком переїхали з села до Києва, його мати Надія Коваленко почала дзвонити щотижня. Завжди одне й те саме: “Приїжджайте на вихідні, нам потрібна допомога!” То картоплю перебрати, то город перекопати, то молодшій доньці шпалери поклеїти. І щоразу ми їхали. Наче маріонетки.
Але ж мені вже не двадцять, і моє життя це не спокійна ріка. Я працюю пять днів на тиждень, виховую двох дітей, веду господарство. Я теж маю право на відпочинок хоч би неділю, щоб перевести подих.
Та для Надії ми були безкоштовною робочою силою. На малейшу втому вона відповідала: “А хто це зробить, як не ти?” Добре. Але ж це ніколи не було справжньою потребою. Одного разу вона попросила не приїжджати до неї щоб відправити мене допомагати її доньці, Олені, фарбувати вітальню. Я поїхала, наївна. І знаєте що? Поки я метушилася з рулеткою та пензлем, ця “принцеса” Олена розвалилася перед дзеркалом, милувалася новим манікюром і вже вдесяте ставила чайник.
Мій чоловік все бачив. Він не був дурним, розумів, що нами користуються. Але ніколи не відкривав рота адже це ж його мати. Тож я мовчала. Аж поки одного разу
У суботу я просто перестала їздити до неї. Без скандалів. Без пояснень. Залишилася вдома, сказавши, що в мене інші плани.
Звісно, Надії це не сподобалося. Вона одразу запитала сина чому я раптом така “невдячна”? Чоловік благав мене поїхати, “хоч би для її задоволення”. Але мені набрид цей виставлений спектакль.
Мені вже тридцять пять. Я маю право відпочивати, а не прислужувати тим, хто навіть пальцем не пошевелить. Я не бачила в них ні подяки, ні поваги. Лише вимоги.
Ті вихідні я нарешті приділила своїй родині. Перепрала накопичені речі, приготувала смачну вечерю, а в неділю взяла книжку і лігна на диван. Щастя. Аж раптом дзвінок у двері.
Олена.
Без привітання, без жодної ввічливості, вона вилила на мене свою злість: я егоїстка, невихована, зрадниця родини. Нагадала про мій “обовязок” адтеж я теж частина сімї.
Я вислухала, побажала гарного дня і закрила двері.
Але на цьому не скінчилося. Ввечері до нас завітала Надія. Не встигла зайти, як почала звинувачувати мене в невдячності, зневазі хоча вона “все віддала”. Я дивилася на неї, і всі ті години, проведені за прибиранням, готуванням, роботою в городі,
