Мамині докори через те, що я не допомагаю своєму хворому братові, змусили мене втекти після школи. Вона постійно мені дорікала, але я просто взяла речі й пішла.
Марійка сиділа на лавці у київському парку, дивилася, як осінній вітер крутить жовте листя. Телефон знову здригнувся нове повідомлення від мами, Олени: «Ти нас кинула, Марійко! Андрійкові щораз гірше, а тобі байдуже!» Кожне слово було ніж у серце, але вона не відповідала. Не могла. Усередині бурлило: провина, гнів і біль тягнули її назад, у той дім, який вона покинула пять років тому. Тоді, у вісімнадцять, вона зробила вибір, що розділив її життя на «до» і «після». І зараз, у двадцять три, вона все ще сумнівалася чи правильно було тікати?
Марійка виросла в тіні молодшого брата. Андрійкові було три, коли лікарі діагностували важку форму епілепсії. З того дня їхній дім перетворився на лікарню. Мати, Олена, віддала себе йому цілком: ліки, лікарі, нескінченні аналізи. Тато не витримав зник, залишивши Олену саму з двома дітьми. А Марійці, якій тоді було сім, довелося стати невидимою. Її дитинство розчинилося в турботі про Андрійка. «Марійко, допоможи братові», «Тихо, не заважай йому», «Почекай, зараз не час». Вона терпіла, але з кожним роком її власні мрії все далі відступали.
У підлітковому віці Марійка навчилася бути «корисною». Готувала, прибирала, сиділа з братом, поки мати бігала по лікарнях. Подруги з школи запрошували на прогулянки, але вона завжди відмовлялася вдома її чекали справи. Олена хвалила: «Ти моя опора», але ці слова не гріли. Марійка бачила, як мати дивиться на Андрійка з любовю і болем і розуміла: такого погляду їй не дістанеться. Вона була не донькою, а помічницею, яка мала полегшувати життя іншим.
У одинадцятому класі вона почувалася тінню. Однокласники мріяли про університети, вечірки, майбутнє, а вона думала лише про ліки й мамині сльози. Одного разу, повернувшись із школи, вона застала Олену в розпачі: «Андрійку потрібне нове лікування, а в нас немає грошей! Ти мусиш нам допомогти, знайди роботу після школи!» Тоді щось усередині неї розірвалося. Вона подивилася на матір, на брата, на ці стіни, що душили її все життя, і зрозуміла: якщо залишиться зникне назавжди.
Після школи Марійка спакувала рюкзак. Залишила записку: «Мамо, я вас люблю, але мушу йти. Пробач». З пятьма тисячами гривень, заощаджених на дрібних підробітках, купила квиток до Львова. У потязі вона плакала, відчуваючи себе зрадницею. Але в грудях щось забилося надія. Вона хотіла жити, вчитися, дихати, не дум
