Лист до батька
От ти, Івасику, ще той фрукт! Не чекала від тебе такого! Орися спересердя сказала ці слова, витираючи носа рукавом святкової блузи.
Прикрашена ця блуза була пошита їй мамою. Мама дістала зі скрині клаптик шовку, трохи похвилювалась через те, що не їй дістанеться така краса, і нарешті сілась за швейну машинку.
Бо як же інакше дівчина виросла, хочеться виглядати гарно! Хто на неї й гляне, якщо одягнена як попало?
«Краще б мама не переймалася Яка користь?» подумала Ориска, спостерігаючи, як іде її перше кохання.
Йшов той коханий від Орисі впевненим кроком, не обернувшись навіть.
Образа душить немов ковток гіркої води!
Орися схлипнула ще раз, та одразу згадала про нафарбовані попри мамин заборону вії, й вирішила не плакати.
Іван, Івась, Іванко
Любий і єдиний! Всього півроку щастя їм було подаровано з того дня їхньої зустрічі. Ориска підрахувала. Суцільних півроку і стільки всього відбулось
Іван ще таки оглянувся, але Орися зробила вигляд, що не помітила того.
А чого вона має? Вона до нього з такою новиною, а він головою хитає! Хай іде! Моряк! Море йому подавай з волею! Видали! Не мала клопоту знайде! Не мала захисту, сама впорається! Дитя сама народить і виростить! І дозволу ні в кого питати не стане! Забагато честі!
Добряче осердилась дівчина, та десь у глибині душі тонкий, сумний жаль загострився.
Як так? Адже обіцяв, що кохає, обіцяв усе, що забажає її серце! Казав, поженяться А сам? У тінь? Ледь почула він, що вона чекає дитину втік?
Або як сказала
Зізналася, що чекає більшого від життя, ніж рідкі зустрічі вихідними, а він у відповідь сказав, що на нього море чекає. Жертвувати власними мріями через її надії він не збирається. Якщо любить, хай готується їхати з ним.
Куди вона від матері, з животом?! На інший кінець країни, нема там ні рідних, ні знайомих!
Нізащо! Не буде по-їхньому!
Орися знялась зі старої лавки, випростала спідницю та поправила косу. Три волосинки, звісно, але завивка сила. Правду мама казала зовнішність значить багато. Дивись-но: Івась, на вигляд звичайний, а дівчата за ним табунами. Бо і веселий, і розумний, і слово сказати вміє, хоч і освіти пять класів та два проходи. Але грамотний!
А у неї, Орисі Технікум є, більше не хотіла. Як мати не просила не поступала. Навіть посварилися, майже місяць не розмовляли! Давно те було
Та Ориска і так знає, що може. Навіщо їй той диплом, коли вже заробляє собі на будівництві чимало? І мамі з грошей дає, і собі вистачає.
Мати покричала та й відпустила, знову ж пожаліла, приголубила на те вона й мама. Тільки що скаже, коли дізнається, що стане бабусею? Буде великий скандал?
Не минулося.
Мати кричала так, що сусідки підтяглися. Їм сказали на роботі негаразди, і випровадили всіх. Родинні справи треба вирішувати без чужих очей і язиків.
Як же так, доню моя? Чи я тебе не навчала берегти себе до весілля? Кому ти тепер треба?! Ех ти, Івасику! Не чекала від нього такої підлості! Такий був гарний хлопець! Он який Ну гаразд! Сказала про дитину та й утік?
Задумалась Орися: всю правду розповісти? Ще більше накричить. А так Від неї мало запитають, а Івась вже й далеко.
Так, мамо. Так і було.
Йой, горе моє нещасне Що нам із тобою тепер?
А що, мамо? Що ми, діти? Самі впораємось! Якщо не покинеш мене, якщо допоможеш на початку не страшно й народжувати.
А куди я без тебе, ти що таке кажеш?! Яка матір дитину свою покине, якщо підтримка потрібна?!
Орися із полегшенням зітхнула.
Ось так, Івасику! І без тебе зможемо! А ти пливи собі! Якщо море дорожче, ніж власна дитина.
Минув час і Орисі якось самій забулося, як про все говорила з Іваном. Навіть почала думати, що дійсно розповіла йому про дитину, і отримала від нього відсіч. Ось тому злість і образа звили у її душі тепле кубло, й час від часу озивалися, сміючись: мовляв, глянь, донька твоя вся в тата! Такий самий бешкетник крутиться й крутиться, нерви мусить. Розкажи їй, нехай не питає, куди подівся її тато-недобрий! Як утік на своє море так ні слуху ні духу! І вона також утече від тебе, коли виросте! Бо не вмієш цінувати та любити! Яблучко від яблуньки
Мабуть, через це Алюся, дочка Орисі, виросла з упевненістю любить її тільки бабуся, і то, коли ніхто зайвий не бачить. Бабуся ніжила онуку, та тільки-но сусідки сміються за спиною одразу відганяє від себе:
Іди-іди! До мами йди! Хай вона тебе й жаліє, горе моє За яке таке мали покарання, Боже? Чим завинили?
До трьох років Алюся щиро вірила, що «горе» і «покарання» це її імена. Тільки у рідкісні, тихі хвилини мама називала її Лісаветкою. І тоді дівчинка отримувала такі нечасті лагідні обійми.
Іди сюди, донечко! Волоссячко розчешу. Гарні коси Не мої куделі В тата твого густе, темне, мов воронове крило, було, а очі сині, мов те Дніпро біля нашого міста Ти вся в нього. Хоч й гарна, та щастя, мабуть, не матимеш
Чому? ковтаючи сльози, питала мала Лісавета.
Тому!
Мамин голос зривався, і Алусі краще було не ставити питань: простіше прибігти до бабусі, уткнутися у духмяний халат із запахом котлет і борщу, та поплакати: спочатку жаліючи себе, а потім маму й, наостанок, бабусю за компанію. Адже ганьба мамина, а несе її бабуся.
Що це за ганьба й навіщо її нести, Лісавета збагнула пізніше. Тільки виповнилось їй десять, як мати раптом осяялася, гарнішала й подалась у місто будувати нове життя.
Лісавета залишилась із бабусею.
Не можна сказати, що дуже вже тужила за матірю. Та й раніше зникала надовго, щоб заробити, мовляв, «безбатченка» годувати комусь треба. Але то було інше після тих поїздок мати поверталась задоволена, хоч і втомлена. Привозила пакунки з подарунками, новим одягом, тішилась донькою, у розмовах дорікала матері:
Мамо, чого це вона така худенька? Скажуть люди, що не годую я її!
Так нічого твоя не їсть! Я до неї так і сяк, а вона шматок хліба вкраде й сита. Була б мати поруч дочка б і слідкувала за харчуванням! А я? За худобою доглянь, на ферму встигни, і ще дитина в хаті! Ліпше повертайся, і бабуську не лай!
Чого її няньчити, мамо? Велика вже! Гаразд, не сварися! Ось глянь, що я тобі привезла!
А навіщо мені ті дарунки? Ех, доню, ліпше б ти поряд була! Серденько тужить Сумую
Мати млувіла, й Лісавета ховалась у куток знала, скоро скандал.
Та?! Тобі сумно? А мені ні? Я ще молода й гарна, а толку?! Живу, мов самотня! А тут ще й ти дорікаєш! Геть охота жити пропала! Мамо, хоча б ти мене зрозумій! Я ж самій собі такий хрест на шию повісила Якби знала, хіба відпустила б його?!
Що тепер казати, доню? Лікоть кусати великого розуму не треба
Мамо!
Що?! Дитя народила от і виховуй! А не хочеш напиши батькові! Може, забере дівку?
Щоб я йому Лісу віддала?! Нізащо! Він не хотів знати про неї! А тепер готову дитину? Не буде цього! Не дарма я роками вкалую на будівництві, щоб хтось прийшов і все взяв!
А ні то не нарікай! Дитя все чує! Думаєш, не ображається? Знає, що батько негідник, а мама останні сили тратить?
І хай ображається! Життя то ж не мед! Буває, що і стусає нещадно! Все, мамо, закінчили! І не важ даль сама Іванові писати! А то знаю я тебе!
Бабуся дбайливо тримала заборону, але лише до певного часу.
Коли Лісавета готувалась до складання іспитів, із міста прийшла звістка. Її мати народила хлопчика, а через тиждень відійшла на той світ, нічого не пояснивши нікому
І таємниця народження так би й залишилась із Лісаветою назавжди, якби не її вперта вдача.
Дізнавшись про трагедію, бабуся зібралась у поїздку, залишаючи Лісу вдома із суворими настановами доглядати за господарством.
Про сльози днями не думай, дитино, натягуючи чорну хустку, шепотіла бабуся Лісаветі. Як далі жити? З чим? Не уявляю
Бабусю, я працювати піду!
Поживемо побачимо. З малюком потрібно вирішувати, батько забрати не хоче. А я Як потягнемо, Лісо?
Іншого шляху нема, ба. Я без матері росла, а його до інтернату не по-людськи!
Вірно Та тільки страшно мені, Лісо. Не знаю, надовго ли мене вистачить
Бабуся поїхала, а Лісавета передивилась усю хату. Пора шукати батька без його допомоги не обійтися
Вона з дитинства знала, що має робити. Ще не вміючи писати, малювала для нього листівочки: про нову кішку, про те, як бабуся навчала ліпити вареники. Згодом картинки змінили нерівні літери і Ліса продовжила писати подумки татові, занотовуючи у щоденник усе про своє життя радощі, образи, перемоги над собою.
Тепер настав час написати найважливіший лист. Той, що Ліса нарешті надішле
Адресу вона таки знайшла. Старий, затертий конверт мати сховала за рамкою від фото. Трапилась нагода впала рамка, й Леся побачила там куточок конверта під маминим знімком.
Що це? Ліса витягла конверт, і зрозумівши нарешті, розплакалась дужче. Мамо! За що ти так зі мною? Чим я провинилась?
Довго сиділа на підлозі, виливаючи все, що наболіло
Та легше не стало.
Пробач, мамо, але я не послухаюся. Ти не хотіла, щоб я спілкувалась із батьком Але він мені дуже потрібен! Бабуся каже, що не вічна І я серджуся, та розумію права Нам самим не впоратись. Якщо він справді такий негідник, як розповідала побачу на власні очі. Тоді сподівань не буде. А якщо ні? Пробач, мамо, але тобі не дуже й вірила. Ти казала, що тато поганий, а сама Тоді навіщо народжувала? До чого був той героїзм? Знаю: скаже невдячна я Але так боляче, коли тебе не люблять. Коли кажуть, що схожа на людину, якої й не знаєш Я хочу на нього подивитись. І почути, що він мені скаже!
Ліса, тоді, навіть не подумала, що батько міг переїхати
Вона не думала, вона діяла.
Просидівши майже всю ніч над аркушем з нотатника, вивела кілька речень, у яких злились докупи її образа, заклик про допомогу і боязка надія, що тато почує.
Лист вона кинула зранку, дорогою до школи.
А вдома її чекала бабуся, що привезла крихітного немовля.
Ось, Лісо Олекса Брат твій, схлипнула бабуся, відвела очі й поклала онука на ліжко. А Леся з цікавістю роздивлялася маля.
Ба, а чому він такий малий?
Звичайний. Ти ще менша була й легша.
Справді?
Ага. А зросла ось яка. І він підросте.
Ба, а татко його
Казав: допоможе, але не забере. Йому не до дітей.
І на тому спасибі Ліса так вдало скопіювала тон бабусі, що та мусила всміхнутися.
Ой, Ліса! Якось впораємося?
А як? Тихо, ба! Як усі, хто має дітей! В Оксанки Кобилинської їх аж вісім, а вона нічого не нарікає! І пообіцяла мені дати своє з приданого, що від близнюків залишилось. Діти так швидко ростуть, що й наряди не зносять от і добро!
То правда. Чим більше дітей тим швидше ростуть. Я ще доньку твою на руках тримала, а зараз її нема
Ой, бабусю, не плач! Бо й я ридатиму! І цей також, дивись, вже губи скривив. Голодний?
Може, так Ой, і справді годувати треба!
Бабуся заклопоталася, а Лісі вручила Олексія:
Потримай! Не бійся, не випустиш! Ти в мене змаху смілива, дай Боже, і він таким виросте!
Лісавета завмерла: у її обіймах, як доказ, що вона не самотня. Стільки років про мріяла, щоби зявився хтось, для кого була б потрібна, і хто так буде потрібен їй теж. Бабуся й мама то не рахуються. В них свої закони
Заміж вискочиш шукай вітру в полі, казала мати. Не будемо потрібні, он як!
А Ліса так хотіла, аби жити великою родиною. Щоб у хаті, мов у Оксанки Кобилинської гуркіт, галас, але тепло і затишно. Діти сновигають двором, три покоління гріють одне одного.
Ксеня жила з батьками й свекрами, всіх називала «мама-тато». За все у хаті ненька відповідає від дітей, до господарки. Чоловік підтримує, ссори не дає, а якщо буря зупинить одним словом:
Ану прибрались! Сором на рідню!
Лісавета, згадавши це, зробила собі зарубку: ось так треба жити! Рідня головне!
Шкода, що в неї лише бабуся. Щоб були ще хтось…
Тепер зявився брат.
І вже нехай цьому хлопцеві всього кілька тижнів, вона розуміла це назавжди. Він потрібен їй і вона йому
Клопоти з братом Ліса швидко опанувала. Ненадовго забігла до неї Ксеня. Спітніла, швиденько перепеленала Олексія та, сміючись, мовила:
Привіт, боєць! Голосиш? Правильно, качай легені! Лісо, слухай: нічого страшного нема. Як купати, як малюка мити покажу! Бабуся де?
У місто поїхала справи вирішувати. Все показала мені, але я вирішила й у тебе перепитати
Чого раптом? Бабусина наука чим не влаштувала?
Ксеню, ти не подумай Просто бабуся каже, забула вже про малят, а ти ще добре памятаєш
Звісно! засміялася Ксеня. Тільки-но було!
Тому ти краще розкажеш, як за малюком доглядати. Мені страшно, Ксеню. Він такий крихітний
Не бійся! Всі жінки справляються! І ти зможеш! Як що питай!
Ліса вчилась швидко. А головне любити своїх треба Ось цього навчив її Олекса: зі школи вона летіла додому, бо там чекали! І перша беззуба усмішка дісталась їй, не бабусі. Й перше слово: «Ліса!» вигукнув він раніше за всі інші.
Ліса! гукав повненький хлопчина, шкутильгаючи назустріч сестрі від хвіртки.
Я тут, мій хороший! Давай на ручки!
Теплі рученята обіймали її шию, й Лісавета танула, цілувала братові щічки.
Де лазив? Чому уся пика брудна? Ходімо вмиємося!
З сестрою Олекса робив усе. Навіть терпів мило і мочалку. Бабуся сміялася, бачачи їх вдвох:
Журавлик! Тримай міцніше, Ліса!
За турботами Ліса зовсім забула про листа батькові. Відповіді не було, і вона вирішила: мовчить значить, не треба їй…
Трохи покрутилась у серці образа, та скоро минула. Весь клопіт Олекса.
Бабуся раз у раз заводила мову про університет, але Ліса й чути не хотіла:
Ба, ти ж знаєш, що нереально! Переберуся в місто а як ви тут? Я залишусь! Роботу знайду на фермі, у магазині, у Ксені. Головне бути вдома!
Та бабуся не відступалася.
Ліса! Не повторюй долю матері! Я для тебе стараюсь!
Ба, я розумію. Але не вмовляй! Є речі важливіші за освіту!
Саме тоді, серед цих суперечок, і зявився той, кого вона не чекала побачити.
Вона поверталася від Ксені з Олексою. Братик, награвшись із близнюками, втомлено ішов поруч, знав: якщо сестра спати, треба слухатись. Біля хвіртки потяг сестру за поділ:
Ліса! На руки!
Вона взяла брата й усміхнулась. Відкривши хвіртку, ступила до дому і застигла. На ґанку порався чужий чоловік. Стояв на старому стільці, лагодив лампочку, що не світила стільки, скільки Ліса себе памятала.
Ось так, трясця твоїй груші! схвально хмикнув він, коли лампочка засвітилась, і сплигнув на землю.
Лише тоді побачив Лісу з Олексою.
Доню
Іван ступив крок, ще один, й без вагань обійняв і її, й Олексія.
Моя рідна
Ліса з подивом побачила сльози у чужих очах.
Пробач, доню. Я ж не знав про тебе нічого! Твій, кивнув на Олексу, що витріщився, Даси діду? Іди-но до мене, мій хлопчику! Дай гляну!
Ліса схаменулася:
Це не мій Тьху! Не те! Син не мій! Тату, це мамин Мій брат, Олекса
Ось як! Іван притиснув хлопчика, який не пручався, а навпаки притулився до чоловіка, потерся щокою об щетину.
Колюча!
Та не біда! Поголюсь! Оце справа! Доню, ходімо в дім комарі у вас тут страшенні! Поки лампочку крутив мало живим залишився!
Дідька лисого! Річка поряд, тату
Памятаю
У хаті бабуся зустріла Івана поглядом, і Ліса зрозуміла: старші вже дійшли злагоди. Їй нема на що ображатись.
Яка різниця, ким були її батьки до її народження? Головне зараз у домі побільшало рідних. І цей подарунок долі треба прийняти з подякою.
Вона дивилася, як Олекса крутився біля батька, й знала: так тепер і буде. У їхній оселі, нарешті, зявився чоловік. І це добре
Згодом Ліса дізнається: лист її не пропав, а зусиллями чужих людей дійшов до адресата, хоч і не відразу, Іван був у рейсі на морі.
Як дістав твого листа, доню, одразу приїхав! Думав, що залишився сам! Твоїй мамі не раз писав, родину просив зберегти.
А вона?
Відписала раз: вийшла заміж не турбуй! Я й не турбував Ех, якби знав, що насправді все інакше! Повернуся втопився би, аби тільки бути біля вас! За що мені так пощастило? Чи заслужив? Поїдеш зі мною? У мене в Одесі квартира велика, світла! Море за вікном видне, такі заходи сонця жити хочеться!
Тату, не можу я без Олекси і бабусі! Не по-людськи це буде.
А хто це сказав? Квартира велика, вистачить для всіх. Навчатись тобі треба, доню! Бабуся догляне Олексу, а ти вступиш до інституту.
А як жити? Ми з бабусею ледве могли впоратись Олексин батько хоч і казав, не допомагає! Відносини обірвав Рік ані разу не зявився.
Доню, ти мене образити хочеш? Іван насупив брови, і Ліса ледве втрималась, щоб не засміятись. Смієшся? Я ж чоловік! Хіба дві жінки й одного малого не прогодую?! Образливо! Збирайтесь! Бабця ваша мудра, на переїзд уже згоду дала! Чекали лише твого рішення. То як?
Як, тату. Як!
І Лісавета обійме батька, дякуючи тому дню, коли написала йому листа. А потім переїде з родиною до далекого моря, яке й не буде вже таким Тихим.
Нехай у її житті вистачатиме бур й затишшя дівчина знатиме: у неї є гавань, де на неї чекають.
І в тій пристані завжди буде затишно і світло. Там чекатимуть рідні й духмяний аромат улюблених пиріжків із капустою, яких Ліса так і не навчиться пекти, незважаючи на бабусині уроки.
А ще там зустріне її розкуйовджений братик, гукатиме уже глибоким, ще трішки ламким басом:
Ліса, привіт! Батя сказав, ти приїдеш! Я скучив!
І я, мій хороший… Я також…
Може, не завжди правильно оцінюють родину сусіди, може, хтось і не розуміє але чужі поради хай собі залишаються за парканом. Бо головне для українця: лишатися разом, обєднуватись у біді та радості, не лишати своїх, плекати рідню. Хоч як би складалось життя, справжня сила у сімї й любові, а щастя це коли твій лист, хай і через багато років, обовязково знайде адресата.
