Докори матері про те, що я недостатньо допомагаю хворому братові, змусили мене втекти після школи.
Матір лаяла мене за те, що я не допомагаю з братом, але я просто взяла свої речі й пішла геть.
Я сиділа на лавці в парку Києва, дивилася, як осінній вітер кружляє жовте листя. Телефон знову здригнувся у кишені нове повідомлення від матері, Ольги: «Ти нас кинула, Насте! Микиті щораз гірше, а тобі байдуже!» Кожне слово боліло, як ніж у серце, але я не відповідала. Не могла. У грудях клекотіло провина, гнів, біль, який тягнув мене назад у дім, який я покинула пять років тому. Тоді, у вісімнадцять, я зробила вибір, що поділив моє життя на «до» і «після». І зараз, у двадцять три, я все ще сумнівалася чи було це правильно?
Я виросла в тіні молодшого брата, Микити. Йому було три, коли лікарі діагностували важку форму епілепсії. З того дня наш дім став схожим на лікарняну палату. Мати, Ольга, віддалася йому цілком: ліки, лікарі, нескінченні обстеження. Батько не витримав зник, залишивши матір саму з двома дітьми. А я, семирічна, стала невидимою. Моє дитинство розчинилося в постійній турботі за Микитою. «Насте, допоможи з братом», «Насте, не шумій, йому треба спокій», «Насте, почекай, зараз не час». Я терпіла, але з кожним роком мої власні мрії віддалялися дедалі далі.
У підлітковому віці я навчилася бути «корисною». Готувала, прибирала, дивилася за Микитою, поки мати бігала по лікарнях. Подруги зі школи запрошували гуляти, але я відмовляла удома завжди були потрібні. Ольга хвалила: «Ти моя опора, Насте», але ці слова не гріли. Я бачила, як мати дивиться на брата з любовю, з болем і розуміла, що такого погляду мені не дістанеться. Я була не донькою, а помічницею, яка мала полегшувати сімейне життя. Я любила брата, але ця любов була змішана з втомою й обра
