Я вів свій невеликий крамничок з одягом у Києві, і одного вечора перед закриттям до мене зайшла вагітна жінка. Вже був час зачинятись, а вона все розглядала сукні. Завязалася розмова вона розповіла, що чоловік кинув її з двома дітьми. Життя зламалося: довелося переїжджати з орендованої квартири до батьків. Ті допомагали, як могли, а потім зясувалося, що вона ще й вагітна. Для переривання пізно, лишалося народжувати. Одягу не було усе ставло. Чужа біда, а серце болить. Я бачив, що вона шукає найдорожче, але навіть на таке грошей не вистачало. Втомлений, подумав: не збіднію, якщо просто віддам одну сукню. Жінка сяяла від щастя, подякувала і пішла.
Час минув. Я вже й забув ту історію. Але одного дня зайшла знайома жінка усміхнена, з скромною сумочкою. Не міг згадати, звідки знаю її. Вона дістала пакунок і почала: «Памятаєте, я була вагітна, прийшла до вас, але не мала грошей на ту сукню? Ви мені її подарували. Тоді ви сказали, що все буде добре, що людина витримує більше, ніж здається. Ваші слова дали мені силу. Я народила. Тепер у мене троє дітей, живу сама, але все гаразд. І я вірю в краще. Дякую вам за ту підтримку вона була так важлива».
Ми обійнялися, побажали один одному добра. Вона пішла, а я розгорнув пакунок. Всередині крила. Прості, немудрі, такі, які малюють ангелам. Мені стало соромно. Тоді я віддав сукню, швидше від утоми, ніж від доброти. Але вийшло, що став для неї тим, хто вислухав, підтримав, сказав тепле слово.
Так мало треба, щоб вивести людину з пітьми іноді лише кілька щирих слів і посмішка у відповідь.
