Коли збираєшся виїжджати, Соломійко?
Мати стояла в дверях кухні, спиравшись на одвірок. У руці чашка з чаєм, у голосі байдужість, змішана з чимось, що нагадувало зневагу.
Виїжджати? Соломія повільно відірвала погляд від ноутбука, що грів коліна. Мам, я тут живу. Я працюю.
Працюєш? перепитала мати, і в куточках губ проковзнула крива посмішка. А, це ти в інтернеті сидиш. Віршики пишеш? Або статті? Хто це взагалі читає?
Соломія різко захлопнула ноутбук. Серце стиснулося. Вона чула це не вперше, що її робота «не справжня». Але кожен раз ніби плювок у душу.
Бо ж вона старалася. Фріланс це не просто. Це години правок, дедлайни, ночі, коли треба дописати текст, клієнти, які хочуть усе «на вчора» і затримують оплату.
У мене постійні замовлення, видихнула вона. І гроші теж є. Я плачу за комуналку, я
Ніхто нічого від тебе не вимагає, махнула рукою мати. Просто ситуація така, Соломійко. Ти ж доросла, розумієш. Іван з Оленкою хочуть переїхати сюди. У них дві дитини, Соломійко. В однокімнатній квартирі їм тісно, ти ж знаєш.
А я що? Я не сім’я? раптом вибухнула вона. Голос задрижав.
Ти одна, Соломійко. Ти сама собі. А у них діти, сім’я. Ти ж у нас розумниця, самостійна. Знайдеш, де жити. Ну, і з роботою нормальною, може, визначишся нарешті. Люди працюють з восьмої до п’ятої, між іншим, а не за ноутбуком ночами сидять.
Соломія мовчала. У горлі стояв ком. Адже пояснювати марно. Мати ніколи не зрозуміє, чим вона займається.
Жодного разу не запитала: «А що ти пишеш? А де можна прочитати?»
Тільки докори, поблажливі погляди, фрази на кшталт: «Краще б касиром пішла».
«Одна». Це слово дзвеніло в вухах. Як вирок. Як причина випхнути її з квартири, з життя, з родини.
Коли батько повернувся з роботи, розмова відновилася. Тепер у кімнаті були він, мати і вона ніби на сімейному суді.
Іван з дружиною багато чого досягли, почав батько, сідаючи в крісло. Працюють обидва, дві дитини. А ти Ну, ти молодець, не лежиш без діла. Але час уже життям серйозно займатися.
Тату, я тут живу. Я не ледарка! Я заробляю, навіть якщо вдома, навіть якщо в халаті! Але я плачу за їжу, за комуналку, я не сиджу у вас на шиї!
Ти не зрозуміла, перебив він. Це не про гроші. Це про потребу. У Івана дві дитини, ти чуєш? Молодшій всього півтора року. Їм потрібна ця квартира. Їм важко.
А мені легко?! вирвалося в неї. У мене, на вашу думку, немає труднощів?! Мені 28, у мене немає підтримки, ні чоловіка, ні дітей. Тільки робота, яку ви самі ж не визнаєте!
Вони переглянулися. Ніби вона їх вже втомила. Ніби все, що вона говорить примха, а не біль.
Ти ж дівчина сильна, мати сумно похитала головою. Ти впораєшся. Ось Іван з Оленкою їм і подумати ніколи
«А мені є коли?» подумала вона, але вголос не сказала. Бо сил не лишилося.
І куди ви пропонуєте мені подітися? хрипло запитала вона. Я нічого від вас не прошу. Ні грошей, ні допомоги. Тільки куточок. Тільки розуміння.
Ну знімну знайдеш, невпевнено промовила мати. Зараз всі так. Молодь на знімних живе. А ти ж не працюєш офіційно. Значить без прив’язки.
Та ви себе взагалі чуєте?!
Соломія не пам’ятала, як закінчився той вечір. Пам’ятала тільки, як довго сиділа на підвіконні, дивлячись у темний двір.
Дощ ішов, ніби навмисне, і краплі по шибках текли, як сльози, тільки без ридань.
Ранком її розбудив шум у коридорі. Валізи. Голоси. Метушня.
Соломійко, ми тут Іванові речі поки в комору поставимо, сказала мати, навіть не дивлячись на неї. У них переїзд, ти розумієш.
Розуміла. Зрозуміла все з самого початку. Тільки жити з цим було бридко.
Соломіє, ну ти ж бачиш, у нас усе вирішено. Мати говорила це так, ніби просила передати хліб за вечерею. Легко. Буденно.
Тобто ви не питаєте, не пропонуєте ви просто ставите мене перед фактом, так?
А що тут питати, Соломіє? Ти доросла. Треба вже якось самій. Хіба ми вічні?
До того ж, це тимчасово. Знайдеш оренду потім, може, щось і зміниться.
Тимчасово? Ага. На пару десятиліть. Поки у Іванка онуки не підуть.
Ось знову ти зі своєю іронією. Мати закачала очима. Ти завжди все сприймаєш у чорних барвах.
Ми ж з турботою. Ми ж не вороги тобі. Але треба розуміти: сім’я це не тільки ти.
Звичайно, не тільки я, гірко посміхнулася Соломія. Все для Івана. Все заради Івана. А я зайва. Привид на дивані. З очей геть, так?
