Три дні поспіль Марія мила кожен куточок хати, ніби не пил був ворогом, а час, що розділив її з сином.
Прокинулась у пітьмі, хоча автобус мав прибути в село лише після обіду. Та й сон не йшов. Андрій повертався додому після пяти років у Польщі. Пять років, де вона бачила його лише на рідкісних фото та у відеодзвінках, що переривались через поганий інтернет.
У кухні під чистою серветкою підходило тісто на паски. Звечора вона вже підготувала мясо для голубців, загортала їх по одному аж до пізньої ночі. Голубці тушкувались на малому вогні годинами, наповнюючи хату ароматом дитинства Андрія. Спекла й сирники його улюблені, коли був малим.
Марія подивилась у дзеркало в кімнаті. Ретельно зачесалась, повязала нову хустку, куплену спеціально на ярмарку. Розглядала зморшки біля очей. Пятдесят вісім років залишили сліди і польова робота, і турбота про господарство, і туга за єдиним сином.
«Чи впізнає він мене?» подумала вона, а потім усміхнулась дурниці цієї думки. Вона ж його мати. Але він? Чи змінила його Польща? Чи досі так само говорить українською? Чи буде йому соромно за стару хату, за закуреними вуличками села?
Сусіди ходили повз ворота всієї ранок, ніби зі справой, а насправді подивитись на приготування. «Андрій Марії повертається, шепотіли вони. Великим паном став у ляхів.»
Лише ті, хто виховував дітей і провожав їх у далеку дорогу, знають, що кожен день очікування наче мала вічність.
Ближче до обіду вона почала накривати стіл у вітальні, де їли лише на свята. Вишитий скатертина, блискучі прибори, гарний посуд із серванту, що зазвичай стояв закритий. Посередині столу у кришталевій вазі свіжі квіти з саду.
Закінчивши, вийшла на подвіря й сіла на лавку під горіхом. Звідси було видно головну дорогу, можна було почути, коли автобус зупиниться у центрі села. До приїзду ще було години дві, але вона була готова чекати. Серце билося, як у дівчини перед першим побаченням.
Скільки таких батьків чекає по селах України? Скільки матерів лічать дні між візитами дітей, що поїхали далеко? Жодна жертва не здавалась завеликою, аби син мав краще життя, але ціна самотності часом була важкою.
Десь о четвертій почулася автобусний клаксон. Вона підвелась, погладила спідницю, поправила волосся. На хвилинку завмерла, ніби набираючись сили від землі під ногами, і пішла до воріт.
Автобус зупинився біля центру, піднявши хмару пилу. З нього вийшло кілька людей бабуся з торбами, двоє підлітків, чоловік середнього віку. А потім останнім високий хлопець у синьому костюмі, з валізою в одній руці й букетом квітів у другій.
Марія завмерла. Це був він, та ніби й не він. Вищий, ніж вона памятала, стрункіший, з коротко підстриженим волоссям і виглядом, що робив його чужаком у краєвиді села. На мить її охопила непевність.
Але потім хлопець у костюмі підвів очі. Вони засвітились, усмішка змінила його обличчя. Він кинув валізу й побіг до неї.
«Мамо!» покликав він іздалека.
І раптом костюм не мав значення. Це був її хлопчисько, що біг зі школи, підліток, що допомагав у городі, юнак, який обіцяв повернутися, хоч би як далеко поїхав. У його очах вона побачила ту саму теплоту, ту саму любов.
Коли він підбіг, Андрій на секунду зупинився ніби хотів роздивитись, переконатись, що це вона. А потім обняв її так міцно, що ледь не перестав дихати.
«Мамо, прошепотів він, ховаючи обличчя їй в плече. Моя мамо.»
Марія відчула, як сльози котились по щоках. Не могла вимовити слова. Тримала його міцно, як тоді, коли він був малим і вона боялась загубити його в натовпі. Пахв інакше дорогим одеколоном і чужиною, але це був її хлопець.
«Ходімо додому, сказала нарешті Марія, витираючи сльози. Я тебе чекала.»
Андрій подарував їй букет білі троянди. Підняв валізу й простягнув руку. Разом вони пішли вузькою вуличкою до хати, де вікна були розчинені наст
