Логан завмер. Київ бурхав навколо, але він не міг відірвати погляду від жінки, яку не сподівався побачити ніколи і вже точно не так.
Оксана Шевченко. Його перше кохання. Єдине, якщо бути чесним.
Дівчина, яка колись підкорила його серце, танцюючи босоніж під дощем, що кликала його на дахи шкільних будівель, цілувалася з ним під трибунами й шепотіла про Львів, поезію та світ, набагато більший за їхнє маленьке містечко.
Але після школи вона зникла. Без попередження. Без пояснень. Ніби розтанула.
І ось вона тут. Тримає на тротуарі перед бутиком дві тремтливі дівчинки, виглядаючи так, ніби весь світ про неї забув.
Він опустився на коліна.
Прямо там, у своєму дорогому костюмі та італійських черевиках, на брудному київському тротуарі.
“Оксано” прошепотів він.
Вона не наважувалася підняти на нього очі.
“Не хотіла, щоб ти побачив мене такою”, промовила вона, голос хрипкий. “Ледав не втекла, коли впізнала тебе.”
Близнючки дивилися на нього великими, наляканими очима. Одна з них потягнула Оксану за рукав.
“Мамо, мені холодно.”
Серце його стиснулося. *Мамо*.
Він подивився на Оксану, голос його був мякшим, ніж вона памятала. “Вони твої?”
Вона кивнула. “Ліза й Софійка. Їм три роки.”
Йому перехопило подих.
Три роки.
Вони були схожі на неї, але щось знайоме було в їхніх рисах. У тому, як Софійка примружила очі на сонці так само, як колись робив він.
“Вони мої?”
Оксана нарешті підняла на нього очі, зі сльозами. “Не знала, як тебе знайти. А коли дізналася, ким ти став подумала” Голос їй затремтів. “Подумала, що тобі це не потрібно. Я вони”
Тиша між ними була важчою за будь-що, що він коли-небудь відчував.
Не знаючи, скільки минуло часу, він повільно, ніби рішення вже було прийняте глибоко в його душі, зняв піджак і обгорнув ним плечі Оксани. Потім обережно взяв на руки Лізу й простягнув руку Софійці.
“Ходімо”, сказав він твердо. “Додому.”
У наступні дні ЗМІ вибухнули.
“IT-магнат Логан Коваленко з невідомою жінкою та дітьми в центрі Києва!”
“Таємна сімя мільярдера?”
“Від жебрачки до пентхаусу: жінка, яка розкрила таємницю Коваленка.”
Але Логану було байдуже.
Байдуже до заголовків.
Байдуже до занепокоєних дзвінків від ради директорів.
Байдуже до пліток світських вечірок.
Тому що Оксана та дівчатка спали вгорі, у його пентхаусі, у теплі, у безпеці, ситі.
І він нарешті знову щось відчував.
Через кілька тижнів Оксана стояла біля вікон, що сягали від підлоги до стелі, дивлячись на вечірнє місто.
“Я не належу до цього світу, Логане”, сказала вона тихо. “Ти це ти. А я”
“Ти їхня мати”, перебив він. “Ти єдина, хто коли-небудь мене справді знав. Тут твоє місце більше, ніж будь-кого.”
Вона обернулася до нього, очі блищали. “Я боялася.”
“Я теж”, прошепотів він. “Але тепер ні.”
І знову опустився на коліна. Не з кільцем. Ще не час. Але з відкритим серцем.
“Залишся. Давай знайдемо вихід. Разом.”
І Оксана залишилася.
Не через гроші. Не через пентхаус, ЗМІ чи розкіш.
А тому що чоловік, який колись взяв її за руку у шкільному коридорі, знайшов її знову на цей раз на найхолоднішій вулиці, у найважчий момент її життя.
І замість відвернутися
Він повернувся додому.
До неї.
До їхніх доньок.
До життя, яке мало належати їм.
*Іноді доля повертається не так, як ми очікуємо. Але якщо серце відчуває правду треба йти за ним. Навіть коли світ не розуміє.*
