Гарна жінка.
Гарна жінка. Щоб ми без неї робили?
А ти їй тільки дві тисячі гривень на місяць платиш.
Маріє, ми ж на неї квартиру переписали
Василь піднявся з ліжка і поволі попрямував у сусідню кімнату. Під тьмяним світлом нічника він занепокоєно подивився на свою дружину.
Присів поруч, уважно прислухався. Наче все спокійно.
Зітхнувши, підвівся і неспішно пішов на кухню. Відкрив пляшку кефіру, пройшов у ванну. Врешті-решт повернувся до своєї кімнати.
Ліг у ліжко, але сон не йшов:
Нам із Марією вже по девяносто. Скільки ми прожили разом? Скоро до Господа, а біля нас ні душі.
Донька, Ганна, так і не дожила до шістдесяти, пішла рано.
Сина, Петра, теж давно немає. Знало б то село, як він гуляв Є ще онука, Соломія, та вона вже роки двадцять як у Варшаві. Про діда з бабцею забула. Уже й свої діти, мабуть, великі
Не помітив, як заснув.
Раптовий дотик змусив Василя прокинутися:
Василю, з тобою все добре? почувся ледве вловимий голос.
Відкрив очі. Нахилилася над ним його Марія.
Що сталося, Маріє?
Дивлюся лежиш, не ворушишся.
Живий я ще! Йди спати, не переживай.
Чути було старечі кроки, клацнув вимикач на кухні.
Марія Семенівна потихеньку напилась води, сходила до ванної кімнати й повернулась до своїх покоїв. Лягла в ліжко:
Ох, прокинусь якось, а його вже й не буде. Що тоді робити? А може, я першою вирушу
Василь уже і похоронні церемонії наші замовив. Хто б подумав, що й таке може організувати заздалегідь З іншого боку правильно. Хто, як не ми, за себе подбає?
Соломія про нас і не згадує, хіба що сусідка Христя буває. У неї й ключ є від нашої квартири Василь їй із нашої пенсії тисячу віддає. Христя і продукти купить, і все необхідне принесе. Нам куди вже ті гроші діти, самі з четвертого поверху без неї вже не зходимо
Василь Олексійович розплющив очі. Сонце виглядало у вікно. Вийшов на балкон вгледів зелену верхівку черемхи. Посмішка торкнулася губ:
Ось і до літа дожили!
Зайшов до дружини. Вона сиділа замислена на ліжку.
Марічко, не сумуй! Пішли, щось покажу.
Ой, ледве встаю ледве піднялася старенька з ліжка. Що ти вигадуєш?
Ходи, ходімо!
Підтримуючи дружину за плечі, він повів її на балкон.
Дивись, черемха знову позеленіла! А ти казала не доживемо до літа. Дожили-ж!
Та й справді І сонечко як світить.
Посідали на лавці на балконі.
А памятаєш, як я тебе в кіно запросив? Ще ж у школі були. Того дня черемха також зеленіла.
Як таке можна забути? Скільки літ відтоді минуло?
Більше сімдесяти сімдесят пять років.
Сиділи довго, згадували молодість. Старість все вимиває з памяті: навіть те, що вчора робив, забудеш. А от те, що було в юності, ні.
Ой, розмовилися ми, підвелася Марія. А ще й досі не снідали!
Маріє, зварила б ти справжнього чаю! Надоїла вже та трава.
Так лікар казав!
Хоч трішки міцнішого, і цукру по ложечці дай.
Василь Олексійович поволі сьорбав рідкуватий чай із маленьким бутербродом з сиром і згадував ті часи, коли на сніданок був ароматний чай, кава, пиріжки, чи то оладки
Зайшла Христя, сусідка, й посміхнулася:
Як ви, мої дорогенькі?
Які вже тут справи в девяностолітніх? пожартував Василь.
Коли жартує, значить порядок. Що купити принести?
Христю, купи мяса, курятини! попросив дід.
А вам же не можна, ви ж знаєте.
Курятину лікар дозволив.
Гаразд, зварю вам локшинний суп!
Христина прибрала зі столу, помила посуд, і швиденько пішла додому.
Маріє, ходімо на балкон, кличе Василь. Погріємось на сонечку.
Йдемо!
Знову прийшла Христя і з балкона:
За сонечком засумували?
Гарно тут, Христино! усміхнулася Марія Семенівна.
То що, кашу вам сюди донесу? Зараз і на обід почну варити суп.
Гарна жінка, дивився їй услід Василь. Що ми без неї робили б?
А ти їй лише дві тисячі гривень на місяць платиш.
Маріє, ми ж квартиру на неї переписали.
Вона хіба знає?
Сиділи так до обіду. А на обід супчик курячий, з мясом і картопелькою.
Так завжди Ганні й Петрові варила, коли були малі, згадувала Марія Семенівна.
А зараз нам стороння людина готує, утомлено зітхнув Василь.
Напевне, Васильку, така нам доля написана. Коли нас не стане, й сльози ніхто не пустить.
Годі, Маріє, досить сумувати. Йдемо перепочинемо!
Василю, ніколи не задарма кажуть: «Що старий, що дитина».
Все по-дитячому: суп перетертий, сон-година, полудень.
Трохи подрімав Василь Олексійович, підвівся не спиться щось. Може, погода міняється? Зайшов на кухню, а там дві склянки соку, Христя подбала.
Він обережно доніс одну склянку Марії. Вона мовчки дивилася у вікно.
Чого засмучена, Марічко? усміхнувся чоловік. Ось соку!
Взяла, відпила:
Теж не можеш заснути?
Та погода, певне.
А мені з самого ранку легкость така Чую, не довго вже, Васильку. Тільки поховай мене, як слід.
Маріє, не кажи дурниці. Як я сам житиму?
Хтось із нас все одно перший піде.
Стільки років разом, а все одно страшно… Та ходімо ще на балкон світ побачимо!
Посиділи до вечора. Христя знову принесла сирники. Поїли, сіли дивитися телевізор. Увечері завжди так. Нові фільми складно сприймати, то й включали улюблені старі комедії або мультфільми.
Сьогодні тільки один мультик переглянули. Марія Семенівна підвелася:
Піду спати. Щось дуже втомилася.
І я піду.
Дай-но я гарно на тебе подивлюся, попросила жінка.
Навіщо це?
Просто подивлюся
Довго дивилися одне на одного. Мабуть, згадували ті роки, коли ще все було попереду.
Пішли, проведу тебе в кімнату.
Марія обхопила його під руку, і поволі вони рушили.
Він лагідно укрив її ковдрою і тихо вийшов.
Щось важке стисло серце Василю. Не міг заснути.
Ніби зовсім і не спав, а годинник електронний показав другу ночі. Підвівся, обережно пройшов до кімнати дружини.
Вона лежала з розплющеними очима.
Маріє!
Він узяв її руку:
Марічко, ну ти що! Ма-рі-є!
І раптом у самого подих перехопило. Дійшов до кімнати, поклав на стіл приготовані документи, повернувся до дружини.
Довго дивився на її обличчя Потім ліг поряд і заплющив очі.
Наче побачив свою Марію, молоду, гарну як тоді, сімдесят пять літ тому. Вона йшла кудись до світла. Він підбіг, узяв її за руку
Вранці Христя зайшла до спальні. Обоє лежали поруч. Посмішки застигли у них на обличчі.
Вона, тремтячи, зателефонувала у швидку.
Лікар, що приїхав, тільки головою похитав:
Разом пішли. Бач, як покохали
Їх забрали. А Христя сіла біля столу, вже без сил. І там побачила документи заповіт на її імя.
Вона сперлась головою на руки і гірко-гірко заплакалаДовго Христя сиділа в порожній квартирі ще свіже постільне тепло, ще у вазоні зівялий бузок, і на балконі промінчики сонця простягаються так само, як і вчора. Вона торкнулася документів, що лежали на столі, й відчула в душі важкість і вдячність, і самотню тугу водночас.
Зайшли сусіди хрестилися, витирали сльози, згадували, як Василь Олексійович ще торік грав на гармошці, а Марія Семенівна сміялася так, наче їй знову двадцять.
А за кілька днів Христя відкрила вікна, впустила свіже повітря й почала складати в коробки їхні речі: акуратно, з любовю, з особливою увагою до кожної дрібниці. Старі фотографії, листівки, крихітний сувенір із надписом «Любій Марічці», що його ще дідусь колись змайстрував із черемхового дерева.
Вона втирала сльози, але в душі теплішало: бо ж ця квартира знову буде повна світла, як вони й бажали.
А під балконом, серед зеленого листя, ще довго пахла черемха і, здавалося, шепотіла усім довкола: «Любіть, поки є час, і бережіть одне одного»
