Я підстриглася та замовила перуку зі свого волосся для колишньої свекрухи, яка хворіла на рак.
Востаннє подивилася на себе у дзеркало перед тим, як взяти ножиці. Моє каштанове волосся сягало поясу я робила його так довгим роками. Але коли минулого тижня побачила Ганну, таку виснажену після другого курсу хіміотерапії, то точно зрозуміла, що робити.
Ти впевнена? запитала моя сестра з дверного прорізу ванної. Це ж твоє волосся… і після всього, що було з Іваном…
Це лише волосся, Олю. А Ганна для мене досі важлива, хоч я більше й не дружина її сина.
Тремтячими руками зробила перший різ. Прядка за прядкою, моє волосся падало на підлогу, німа жертва. За годину я вже мала коротке піксі-каре, яке змінило мене до невпізнанності, але водночас я почувалася собою, як ніколи.
Зібрала кожну пасмо обережно і склала у прозорий пакет. Наступного дня пішла до майстерні перук, про яку розповіла медсестра з лікарні.
Вам для себе? запитала майстриня Олена.
Ні, для моєї колишньої свекрухи. Вона на хімії. Хоч ми вже й не рідня… але вона завжди була до мене доброю.
У її очах блиснуло розуміння та ніжність.
Який гарний жест. З таким густим і мяким волоссям я зроблю їй найприроднішу перуку в моїй практиці.
Через два тижні я стояла біля дверей Ганни з коробкою, обгорнутою в золотистий папір. Днями збиралася з духом. Раптом вона не захоче мене бачити? Або подумає, що це дивно після розлучення?
Боже мій! Який сюрприз! скрикнула вона, відчиняючи. Спочатку очі розширилися від подиву, потім обличчя осяяло щирою усмішкою. Заходь, заходь, доню!
Я знаю, може, мені й не варто сюди приходити, почала я, голос тремтів, але коли дізналася про твою хворобу… принесла тобі дещо.
Ганна взяла мене за руки.
Ти завжди ж тут бажана гостя. Іван втратив чудову жінку, але я тебе не втрачу.
Вона повільно розгорнула подарунок. Побачивши перуку, прикрила рот долонею, а очі наповнилися сльозами.
Невже… це волосся… твоє?
Я кивнула, не знаходя змоги говорити.
Ох, дитинко, прошепотіла вона, гладячи перуку, наче найдорожчий скарб. Тобі ж не обовязково було…
Було. Ти була мені матірю вісім років, Ганно. Розлучення цього не змінить. А волосся відросте.
Вона зняла хустку тремтячими руками та приміряла перуку. Схожість була вражаюча Олена зробила справжній шедевр. Ганна виглядала так само, як до хвороби.
Як я виглядаю? запитала вона, повертаючись перед дзеркалом у передпокої.
Прекрасно. Виглядаєш, як справжня ти.
Ми обійнялися й разом заплакали. У той момент я знала зробила правильний вибір. Моє волосся відросте, але цей жест любові назавжди залишиться у наших серцях.
Дякую, прошепотіла вона мені на вухо. Дякую, що повернула мені шматочок мене самої.
Тієї ночі, повернувшись додому, я знову дивилася у дзеркало тепер уже на себе нову. Зателефонувала сестра.
Ну як? запитала Оля.
Добре. Дуже добре. Я зробила, як треба.
Ти неймовірна, знаєш? Не кожен зробив би таке після такого складного розлучення.
Ганна ніколи не була винна у тому, що сталося з Іваном. Вона любила мене, коли я була частиною її родини, і ця любов не зникає через папір із печаткою.
Через кілька місяців, коли лікування Ганни закінчилося і її власне волосся почало відростати, вона запросила мене на обід. Переді мною вона поклала перуку у спеціальну коробочку.
Ця перука, сказала вона зі сльозами, не просто волосся. Це доказ того, що справжня любов сильніша за офіційні папери. Ти вирішила лишитися моєю донькою у серці, а це, доню, безцінно.
Моє волосся теж підросло, хоч і не настільки, як моя впевненість у правильності того рішення. Бо іноді звязки серця міцніші за паперові, а справжня любов не знає слова «колишнє».
