Ой, а це хто? здивувалася Люба, заходячи на кухню до подруги.
Під жовтим світлом лампи, в кутку біля найменшої тумбочки, сумно притулився лисий чоловік років сорока. Він скромно, але спритно нарізав кріп широким ножем Наталі.
Любо, це Вітя. Вітя, це Люба, пробурмотіла Наталя, червоніючи, ось тобі цукор, ходімо.
Вона сунула сусідці жерстяну бляшанку, обсипану крихтами цукру, та швидко виштовхнула її у коридор.
Дуже приємно! встигла голосно вигукнути Люба, намагаючись оком оцінити Наталиного «новенького».
Але й у деталях він не вражав. Нічого такого, що б виправдовувало його швидке поселення в Наталин фартух із різнокольоровими пончиками.
Вітю, я зараз, крикнула Наталя в кухню і захлопнула двері.
У коридорі Люба вчепилася в неї мертвою хваткою:
Розказуй!
Та що розказувати? спробувала відвернутися Наталя, ай, гаразд, ходімо.
Подруги вийшли з квартири, перетнули тiсний тамбур i зайшли до сусiдньої двiйки-розпашонки.
В Любиній квартирі пахло корицею та духами “Шанель”. А вся обстановка, починаючи з білосніжного пуфика біля дверей, нагадувала гостям про турботливе ставлення господині до свого житла.
«Не те, що в мене!» щоразу зі зітханням думала Наталя, заходячи до подруги, i згадуючи свої недоклеєнi шпалери у коридорі.
Розказуй! наполегливо повторила Люба.
Вона досипала цукор у миску з кремом і, схопивши вiночок, вичікувально подивилася на сусідку.
А що твій Борис? знову спробувала ухилитися Наталя.
На нараді. Не скоро буде. Ну-у?
Ну, що? Побачила його на ринку. Ну, і підібрала
Як це? недовірочно насупилася Люба.
Дивлюся, стоїть чоловік із зеленню. У плащі, виглядає пристойно. Але закинутий якийсь. Підійшла. Скільки кріп питаю. А він каже: а можу я вам його подарувати? Я питаю: чого це раптом? А він: а я так загадав якщо підійде до мене жінка з сумними очима, то я їй одразу все i вiддам. Берете, каже, я сам його виростив.
Ну, і ти?..
Ну, я взяла. Повернулася йти, а потім кажу: а з чого ви взяли, що в мене сумні очі? Аж ніяк не сумні. А він так мовчки подивився на мене… А потім узяв мої сумки і пішов поряд.
А ти? Люба забула, що в руці в неї вiночок, і почесала ним свою завиту чубку.
А йду, мовчу, думаю, що робити. А потім вирішила ну, ж бо ж явно чоловік без притулку. Хай буде. Дорогою познайомилися.
Ну, ти даєш! I ти просто так з вулиці чоловіка до себе в хату привела? Хоча б щось цінне сховала?
Любо! розсердилася Наталя, що ти несеш? Він, між іншим, лікар. Рентгенолог.
Ага, а документи його бачила?
Слухай, ну ти ж сама мені розповідала!.. засмутилася Наталя, про авокадо
Яке авокадо? зовсім заплуталася Люба.
А Наталя знову у деталях згадала той вечір на цій же кухні
Авокадо розклалося перед нею тонкими скибочками у градієнті зеленого. Його часточки, насичено-травяного відтінку біля шкірки, переходили в молочно-оливковий колір біля самої кісточки.
Наталя ніколи не вміла вибирати авокадо. Зупиняючись біля овочевих стелажів у магазині, вона довго перебирала темні блискучі плоди, проводила пальцями по їхнім круглим піщинкам, легенько натискала, намагаючись вгадати щільність мякоті під шкіркою. Відкладала одні, брала інші, хвилини тяглися у вічність, а вона все намагалася відчути на дотик таємницю ідеального авокадо.
Інколи Наталі здавалося, що вона її розгадала. Тоді вона радісно несла додому улюблену ягоду (однак виявилося, що це не овоч і не фрукт). На кухні вона негайно діставала ніж i з трепетом заглиблювала його в мякоть. Але частіше ніж входив у авокадо, як у картоплю подолавши опір. І вже було ясно, що смак буде не той. У такі моменти Наталя залишала недозрілий плід на столі, за кілька днів він «доходив» і ставав цілком приємною стравою.
Але того разу на тарілці перед нею було саме «те» авокадо. Його купила Люба набагато вдалiша у виборi. Наталя схопила виделку, обережно підхопила ніжну мякоть і поклала її на язик. Таке авокадо не треба жувати достатньо відправити шматочок у рот, щоб через мить його свіжий смак з легким горіховим відтінком заповнив усі порожнини
Тоді ти сказала, що авокадо не вибереш на вигляд. І на дотик теж не завжди. А гарний плід треба відчути, пояснила Наталя, повертаючись із спогадів.
То до чого тут авокадо i чоловіки?
Ну, у тебе ж із ними завжди виходило. Як із авокадо… Не те що в мене, похилила голову Наталя.
І що ти цього… Вітю, відчула? Люба з трудом згадала імя «новенького» і ще раз здивувалася його невиразності.
