Що ж, записав у щоденник
Коли моя сестра Олена почала пологи, я був у іншому куточку області на зустрічі байкерів. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Памятаю, як тримав у руках тих крихітних немовлят у реанімації. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. Не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Настю, Софійку й Дениска і зрозумів: я не піду.
Замість нічних покатушок нічні годування. Хлопці з автосервісу підміняли мене, щоб я встигав забирати дітей із садка. Навчився заплітати Софійці коси, заспокоювати Настю під час істерик, умовляти Дениска зїсти щось, крім макаронів із маслом. Припинив їздити у далекі поїздки. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із грипами та кишковими інфекціями. Не ідеально, але я був поруч. Кожен божий день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було у свідоцтвах про народження. Жодного разу не відвідав Олену під час вагітності. За її словами, він сказав, що трійня «не підходить для його способу життя».
А тепер? Хотів забрати їх.
І прийшов не сам. Привів із собою соціальну працівницю на імя Марія. Вона оглянула мої забруднені олією комбінезони й заявила, що я «не відповідальне середовище для виховання цих дітей».
Не вірив своїм вухам.
Марія обійшла нашу невелику, але охайну хату. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Усміхалася ввічливо. Робила нотатки. Помітив, що її погляд затримався на тату на моїй шиї.
Найгірше, що діти нічого не розуміли. Настя сховалася за мене. Дениско розплакався. Софійка спитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
І ось слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Коштує, як дорогоцінність, але воно того варте. Автосервіс ледве тримається, бо я все тягну сам, але продав би й останній гайковерт, аби лишитися з дітьми.
Не знав, що вирішить суддя.
Перед слуханням не міг заснути. Сидів на кухні, тримаючи в руках Настин малюнок: я веду їх за руки перед нашим будинком, а в кутку сонце й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, чесно кажучи, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж будь-коли в житті.
Вранці вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Олени. Софійка вийшла з кімнати й сказала: «Дядьку Іване, ви схожий на священика.»
«Сподіваюся, суддям подобаються священики», спробував пожартувати.
Суд виглядав як інший світ. Усе бежеве й блискуче. Віктор сидів навпроти мене у дорогому костюмі, удаючи турботливого батька. Навіть приніс фотографію трійні у купленій рамці ніби це щось доводить.
Марія зачитала свій висновок. Не брехала, але й не мякшила слів. Згадала «обмежені ресурси», «занепокоєння емоційним розвитком» і, звісно, «відсутність традиційної сімї».
Кулаки під столом зціпилися самі.
Потім настала моя черга.
Розповів судді все. Від дзвінка про Олену до того, як Софійка зблювала мені на спину під час поїздки, а я навіть не здригнувся. Розказав про затримку мовлення у Насті й про те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплачувати логопеда. Про те, як Дениско навчився плавати лише тому, що я обіцяв йому котлету по пятницях, якщо він не здасться.
Суддя подивився на мене й запитав: «Ви справді вважаєте, що зможете виростити трьох дітей самотужки?»
Я ковтнув. Міг збрехати. Але не став.
«Ні. Не завжди, сказав я. Але я це роблю. Кожного дня, вже пять років. Не тому, що мушу. А тому, що вони моя родина.»
Віктор нахилився, немов хотів щось сказати. Але замовк.
І тоді сталося дещо.
Софійка підняла руку.
Здивований суддя промовив: «Маленька панночко?»
Вона підвелася на стільчику й сказала: «Дядько Іван обіймає нас щоранку. А коли нам сниться погане, він спить на підлозі біля нашого ліжка. І одного разу продав свій мотоцикл, щоб нам зробили опалення. Я не знаю, яким буває тато, але у нас він уже є.»
Тиша. Глибока, непорушна.
Не знаю, чи саме це вирішило справу. Можливо, суддя вже давно все вирішив. Але коли він нарешті сказав: «Опіка залишається за паном Іваном Шевченком», я видихнув так, ніби не дихав роками.
Віктор навіть не глянув на мене, коли йшов геть. Марія кивнула ледве помітно.
Того вечора я приготував тости з сиром і томатну юшку улюблену страв
