Ось минулого серпня сталося диво. Від моря віяв теплий, солоний вітер, обвіваючи обличчя рибалок, а сонце, ще невтомлене літом, гралося на воді. Пристань була звична старі дошки, скрип мотузок, запах водоростей і моря. Тут починався і закінчувався кожен робочий день: чищення сіток, розвантаження улову, розмови про погоду та удачу. Ніщо не віщувало дива.
Але воно прийшло… з глибини.
Спочатку почули лише плюскіт щось вологие і швидке вискочило з води й застукало по дошках. Усі підняли голови. На пристані стояла видра. Самець. Мокра, тремтяча, з панікою та благанням у очах. Вона не тікала, не ховалася, як це роблять звірі. Ні. Вона метушилася між людьми, торкалася їх ніг лапами, скиглила тонким, майже дитячим голосом, потім знову бігла до краю пристані.
Що за чорт? буркнув один із моряків, відкладаючи мотузку.
Залиш, сама піде.
Але вона не пішла. Вона благала.
Один старий рибалка, чиє обличчя прорізали сонце й вітер, на ім’я Ігор, раптом зрозумів. Він не був біологом, не читав наукових статей. Просто щось давнє спалахнуло в його очах інстинкт, що лишився з тих часів, коли людина й природа розуміли одна одну.
Зачекайте… тихо промовив він. Вона хоче, щоб ми пішли за нею.
Він зробив крок уперед. Видра миттєво кинулася вперед, озираючись, ніби перевіряючи: йдуть за нею чи ні.
І тоді Ігор побачив.
Там, у хаотичних закрутах старих сіток, між водоростями й порваними мотузками, б’ється видра. Самиця. Лапи щільно застрягли, хвіст безпорадно бив по воді. Кожен рух ще глибше затягував її в пастку. Вона тонула. В очах жах. Поруч, на поверхні, плавав маленький дитинча куряча вовна, що тулилася до матері, не розуміючи, що відбувається, але відчуваючи смерть.
Самець, який привів допомогу, сидів на краю дощок і дивився. Не скулився, не метушився. Просто дивився. І в цьому погляді було більше людяності, ніж у багатьох людей.
Швидше! крикнув Ігор. Вона тут! Заплуталась у сітці!
Рибалки кинулися до краю. Хтось стрибнув у човен, інші почали різати сітку. Усе відбувалося в напруженій мовчанці, яку порушували лише важке дихання звіра й плескіт хвиль.
Хвилини здавалися годинами…
Коли самицю нарешті визволили, вона була на межі виснаження. Тіло тремтіло, лапи ледве рухалися. Але дитинча притулилося до неї, і вона слабо лизнула його.
Кидайте їх назад! крикнув хтось. У воду! Швидше!
Обережно опустили їх у море. І в ту мить мати й дитинча зникли в глибині. Самець, що весь цей час стояв нерухомо, пірнув слідом.
Усі застигли. Ніхто не промовляв. Лише дихали, ніби щойно вийшли з бою.
А потім, за кілька хвилин, вода знову заворушилася.
Він повернувся.
Один.
На краю пристані він виринув, подивився на людей. Потім повільно, з зусиллям, дістав із лап камінь. Сірий, гладенький, трохи витягнутий на ньому залишилися сліди часу й використання, любима річ. Поклав його на дошку. Саме туди, де щойно благав про допомогу.
І зник.
Тиша.
Ніхто не рухався. Навіть вітер ніби стих.
Він… він лишив нам… свій камінь? прошепотів молодий хлопець, майже дитина.
Ігор присі
