Щоденник Галини
«Сьогодні мені дзвонила Оленка. Голос у неї був такий, наче щось задумала.
Мамо, нам треба серйозно поговорити. Приїду завтра.
Я серце заломила а раптом щось із Маринкою? Та вона запевнила, що з онукою все гаразд. Але ж коли діти кажуть «не хвилюйся», варто бігти до аптечки за валеріанкою.
Наступного дня Оленка сиділа в моїй кухні, гладила округлий живіт. Тридцять два роки, друга дитина незабаром, а з цим Юрком так і не розписались. Живуть разом чотири роки, виховують Маринку, але папірця їм, мабуть, не потрібен.
Мамо, з квартирою біда, почала вона, крутячи в руках чашку. Господиня підняла оренду ще на дві тисячі. Ми не тягнемо.
Я знаю, як вони ледве кінці з кінцями звязують. Юрко то курєр, то охоронець, то ще щось. Оленка у декреті, незабаром знову.
Ми думали переїхати дешевше, але з дитиною ніхто не здає, додала вона. Потім заплющила очі й випалила: Мамо, можна нам до тебе? Тимчасово!
Я ледь не поперхнулася чаєм. Дві кімнати в хрущовці і так тісно, а тут ще дитина, вагітна донька, і цей Юрко, що ходить у трусах по хаті та репє у телефон.
Оленко, та як ми всі тут помістимося?
Якось! Головне гроші збережемо. За рік виходить сто пятдесят тисяч на оренду! Це ж майже внесок за квартиру.
Я уявила: Маринка з іграшками скрізь, Юрко з його гучними розмовами, Оленка з її «мамо, мені пітьму хочеться». Моя тиша, мій спокій усе це зникне.
А де спатиме Маринка?
У великій кімнаті з нами. Ти ж у малій вмістишся ліжко, телевізор.
Оленко, я лише на пенсію вийшла
Вона зітхнула, наче я щось нерозумне сказала:
Мамо, інші бабусі онуків цілий день носять! А ти ще жвава. До того ж у тебе ж дача є чисте повітря, город. Лікарі ж радять!
Дача Тридцять кілометрів від Києва, дрова, піч, автобус двічі на день.
Та там же зимою холодно!
Та ти ж з села! Дідусь із бабусею все життя так жили.
Вона говорила, наче пропонувала мені санаторій, а не хату без каналізації.
А як друзів бачити?
Телефоном! весело відповіла вона.
Я здалася. На рік. Лише на рік.
Але все пішло не так. Юрко розвалився на моєму дивані, Оленка постійно щось вимагала, а Маринка розкидала іграшки. Моя квартира перетворилася на прохідний двір.
А дача? Холод, дрова, самотність.
Коли народився Данилко, Оленка заявила:
Мамо, з двома дітьми нам ніде не здадуть. Давай ще рік?
Я зрозуміла мене обдурили.
Виселяла їх із міліцією. Юрко лаявся, Оленка плакала. Але угода була на рік.
Тепер я знову в своїй хаті. І вже не соромно. Як то кажуть: хто як постелить, так і виспиться.»
