До кого ви? Олена Михайлівна разом з Данилом вийшли на ґанок і вдивлялися в гостю. До Олени Михайлівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я дочка Тараса старшого сина Олени Михайлівни.
Олена Михайлівна сиділа на лавці, залитій золотим промінням, і вдихала перше тепло. Нарешті весна. Лише Богу відомо, як вона пережила цю зиму.
«Ще одну не переживу», подумала вона й з полегшенням зітхнула. Вона не боялася йти. Навпаки чекала. Грошей назбирала. Одяг придбала.
Ніщо вже не тримало її тут.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Михайло Семенович, велетень із грубими руками, і четверо дітей три хлопці й дівчинка. Жили дружно, рідко сварилися. Діти виросли й розлетілися, як птахи.
Старші сини вступили до університету, потім розїхалися по містах. Середній вчився погано, але знайшов себе в бізнесі й згодом зник за кордоном. Донька теж не залишилася в селі махнула до Києва й незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто приїжджали. Писали листи, а з появою телефонів дзвонили. Зявилися онуки. Олена Михайлівна брала стару валізу й їхала до когось із них доглядати малят.
Але потім і онуки виросли. Дзвінки рідшали. Про приїзди взагалі забули робота, сімя, власні діти.
Востаннє вони зібралися, коли не стало Михайла Семеновича. Здавалося, такий здоровий чоловік проживе вік, але
Поховавши батька, діти розїхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але згодом й цього припинили.
Олена Михайлівна намагалася дзвонити сама, але відчула, що зайва, й відступила. Так і жила останні десять років. Іноді хтось із дітей згадував про неї тоді вона тиждень ходила усміхнена.
Одного разу вона знову сиділа на лавці й думала про минуле.
Добрий день, тіточко Олено! біля паркану стояв молодий чоловік і усміхався. Памятаєте мене?
Вона примружила очі:
Даниле? Невже ти?
Так, тіточко! він зайшов у двір.
Данило був сином сусідів, які день не могли прожити без січовини. Він завжди був голодним, брудним. Олена Михайлівна годувала його, дарувала одяг і пускала переночувати, коли батьки гуляли.
Не витримало серце батьків обох не стало. Данила забрали в дитбудинок, і з того часу вона його не бачила.
Де ти був усі ці роки? зраділа вона.
Спочатку дитбудинок, потім армія, потім навчання. Тепер повернувся. Хочу село підняти!
Що там піднімати? махнула рукою Олена Михайлівна. Усі розїхалися.
Нічого! Я впораюся!
І почалося в неї нове життя. Данило влаштувався до Шевченка найбільшого фермера в селі.
У вільний час лагодив свою хату й допомагав Олені Михайлівні. Вона ж його «синочком» кликала. Так минуло три роки.
Їду, тіточко, вибачливо сказав він одного дня. Шевченко зарплатню затримує. Поїду на заробітки. Не сердься!
Та яке там сердитися? Їдь із Богом!
Знову самотність. Іноді так хочеться заплакати. Але щось тримало її на цьому світі.
***
Добрий день, тіточко Олено! почувся знайомий голос. Вона підвела голову й побачила Данила біля паркану.
Невже ти?
Я! Повернувся назавжди!
Ой, радість моя! захвилювалася вона. Заходь! Зараз чай поставлю!
Чай добре, усміхнувся він. Але я тільки додому забіжу. Не знав, що вас застану гостинців не взяв.
За півгодини вони сиділи за столом, пили чай із старовинних чашок і не могли наговоритися.
Я вже й на той світ збиралася, Данилку, зітхнула вона.
Та годі! жартівливо погрозив він пальцем. Тепер ми з тобою заживемо! Я грошей заробив, ферму відкрию. Тобі ще рано!
Господарі! Вдома хтось? дзвінкий голос порушив спокій. Олена Михайлівна визирнула у вікно у дворі стояла дівчина в легкому пальті й черевиках на підборах.
До кого ви? Олена Михайлівна з Данилом вийшли на ґанок.
До Олени Михайлівни! Я правнучка її. Донька Тараса.
Вони переглянулися.
Я дзвонила, але телефон не працює. Тому приїхала навмання.
Заходь! здивовано запросила Олена Михайлівна, а Данило підхопив валізу.
Вони дивилися, як Соломія уплітала домашні солодощі й розповідала про себе.
Не люблю місто. Хочу в селі жити! А батьки не розуміють. Дід Тарас запропонував пожити у вас. Каже, якщо сподобається можу залишитися. Вони дзвонили вам, але не до
