Діарі, 15 травня
Я вирушила у подорож до Львова з групою пенсіонерів. Навіть не думала, що щось особливе мене чекає просто кілька днів екскурсій, трохи фотографій для сімейного альбому, сувеніри для онуків. Я хотіла відволіктися від буднів, від самотності, яка останніми роками особливо гостро давалася взнаки.
Думала, що Львів чи Чернівці будуть для мене лише ще однією туристичною галочкою у програмі. Але під тінню Оперного театру я зустріла чоловіка, який змусив мене знову відчути себе молодою.
Я тоді стояла біля старовинних колон, захоплювалася величчю архітектури. Екскурсовод розповідав щось про легенди міста, а я, замість слухати, думками була далеко. Саме тоді почувся жартливий голос поруч: Цікаво, чи львівські пані теж колись скаржилися на ці протяги, як і ми нині?
Я повернулася й побачила його високий, сивий, з усмішкою, в якій було щось знайоме й нове водночас. На ньому була проста сорочка і улюблений капелюх, але дивився він так, ніби навколо не було нікого, окрім нас.
Ми заговорили. Виявилося, його звати Андрій, він вдівець, вже кілька років на пенсії. Приїхав сам, бо, як сказав, не хотів більше чекати кращого моменту, щоб побачити Львів.
Розмова була легкою й веселою, мовби ми давно знайомі. Біля театру ми разом пили каву, ділились враженнями, і я зауважила, що вже давно ніхто не слухав мене з таким щирим зацікавленням.
Наступні дні поїздки стали зовсім іншими. Ми сідали поруч у автобусі, разом ходили на обіди, губилися у натовпі туристів і знаходили один одного очима. В тому було щось просте, невинне і водночас хвилююче.
Увечері, коли решта групи грала в доміно чи дивилася телевізор, ми виходили на балкон готелю, вдивлялися у ліхтарі нічного Львова і говорили про все на світі дітей, минуле, про те, як це раптом знову відчути серце, що бється швидше, ніж звично.
Відчувала себе немов підлітка. Почала більше уваги приділяти собі, фарбувалася, сміялася частіше. Жінки з нашої групи щось підморгували хтось доброзичливо, хтось із легкою заздрістю. А я ловила себе на думці, що оживаю, повертаю ту частинку себе, яку, здавалося, давно втратила під вагою рутини й самотності.
Але що далі? Чим ближче завершення подорожі, тим більше звучало питання: що після цього? Адже він живе за сотні кілометрів від мене. У нього своє життя, в мене своє. Нас обєднував лише цей дивовижний тиждень, вирваний із контексту повсякденності. Чи достатньо цього, щоб почати щось нове?
У останній день ми удвох пішли гуляти Львовом, залишивши групу. Сиділи на сходах біля Домініканського собору, їли морозиво й мовчали. Тоді він сказав: Знаєш я вже давно себе так добре не почував. Але боюся, що, коли ми повернемося додому, все розвіється. У тебе свій світ, у мене свій. Може, це просто мить захоплення, яка залишиться у спогадах?
Я не знала, що відповісти. Усередині мене боролися бажання вірити, що це початок чогось справжнього, і страх, що це лише мрія, яка згасне разом з квитком на потяг додому.
Ми попрощались на вокзалі. Обійми трохи довші, ніж належить, погляд, у якому було і прощання, і обіцянка. Ми обмінялися телефонами, але ніхто не наважився сказати: Давай ще зустрінемось.
Тепер, коли згадую ту мандрівку, сама не знаю, як до неї ставитися. Для мене вона стала сном яскравим, дуже цінним, але крихким. Можливо, Андрій був правий, що це лише ілюзія. А, може, боягузтво навіть не дати цьому шансу?
І от питаю себе чи варто ризикувати усталеним, спокійним життям заради почуття, яке прийшло так несподівано? Це була просто пригода під українським небом, чи, може, початок історії, у якій ще багато сторінок? Серце тьохкає при згадці про нього, а розум нашіптує, що це безглуздя.
Може саме тому я записую цю історію щоб запитати інших: чи після пятдесяти, шістдесяти, а, може, ще пізніше, людина має право відкривати себе для нового? Зберігати спогад як гарну, безпечну згадку, чи наважитися і дізнатися, куди може привести цей порив душі?
