«Сама винувата, що грошей немає. Хто змушував тебе виходити заміж і народжувати?» кинула мати у відповідь на моє прохання про допомогу.
«Сама в цю халепу влізла, тепер розбирайся. Ніхто не змушував тебе за чоловіка виходити і дітей народжувати.» Так мені відповіла рідна мати, коли я звірилася до неї в розпачі.
У двадцять років я вийшла заміж за Тараса. Ми зняли крихітну однушку на околиці Чернігова. Обоє працювали: він на будівництві, я у аптеці. Жили тісно, але вистачало. Мріяли зібрати на власну оселю, і тоді здавалося, що все можливо.
Потім народився Данилко. Через два роки Андрійко. Я пішла у декрет, а Тарас почав брати понаднормові. Але грошей все одно не вистачало. Усе йшло на підгузки, суміші, ліки, комунальні та, звичайно, оренду. Лише за квартиру ми віддавали половину його зарплати.
Дивилася на наших хлопчиків і щодня прокидалася з тією ж тривогою: а якщо Тарас захворіє? А якщо нас виженуть? Що тоді робитимемо?
Моя мати жила сама у двокімнатній. Бабуся теж. Обидві у Києві. Обидві з порожніми вітальнями. Я не палац просила, думала. Хоч куток, тимчасово. Поки діти маленькі. Поки не витягнемося.
Запропонувала матері пожити з бабусею: дві жінки в одній квартирі, а ми б оселилися в іншій. Ми не багато місця займали лише я, Тарас і двоє дітей. Але вона навіть слухати не захотіла.
Жити з матірю?! скривилася. Ти здуріла? Думаєш, моє життя скінчилося? Я ще молода. А зі старою тільки собі нерви зіпсую. Живи де хочеш, але мене не чіпай.
Я мовчки ковтнула зневагу. Але потім подзвонила батькові. Він уже роки живе з новою дружиною. У них простора чотирикімнатна квартира, і я сподівалася, що він візьме бабусю до себе. Адже вона ж його мати. Але він теж відмовив. Сказав, що має дітей від другого шлюбу, і «хата і так забита до стелі».
У розпачі я знову подзвонила матері. Плакала. Благала прихистити нас, хоч ненадовго. І тоді вона плюнула мені в обличчя:
Сама винувата, що грошей немає. Ніхто тебе заміж не гнав. Ніхто не змушував дітей народжувати. Захотіла бути дорослою? Тепер самій розбирайся.
Я оніміла, наче мене струмом ударило. Сіла на кухні з телефоном у руці, і світ навколо ніби розвалився. Це ж моя мати. Людина, яка повинна бути моєю опорою. Я не просила багато лише куток, трохи розуміння.
Наступного дня ми з Тарасом довго радилися. Єдина, хто відгукнувся на наш біль, його мати, пані Ганна. Вона живе в селі під Житомиром, у хаті з городом. Там є вільна кімната, і вона запросила нас із радістю. Навіть пообіцяла сидіти з дітьми, поки ми працюватимемо.
Але мені страшно. Це ж не місто. Село. Там немає поліклініки, нормальної школи, навіть транспорту мало. Боюся, що якщо ми поїдемо, то вже не виберемося. Що діти виростуть без шансів, без майбутнього. Що я зламаюся, закриюся від життя.
І все ж вибору нема. Мати відвернулася. Бабуся надто стара, щоб нам допомогти. Батько вважає нас чужими. І ось я на роздоріжжі: їхати у нікуди чи прийняти допомогу, яка, хоч і не від рідних, але щира.
Знаєте, що болить найбільше? Не бідність. Не труднощі. А те, що рідні за кровю стають найдальшими, коли ти найбільше потребуєш. І мій найстрашніший страх не за себе. За дітей. Щоб вони ніколи не відчули на собі, що значить бути небажаними для власної бабусі.
