Рудого вигнали. Знову. Втретє за його недовге життя. Не пощастило йому.
Ледь рік минув, а вже три родини від нього відмовились. Ну, як відмовились? Спочатку передавали з рук у руки. А потім
Потім просто винесли надвір, відійшли трохи від хати і опустили у сміттєвий бак. Тихенько пішли, щоб він не знайшов дорогу назад. А він і не намагався.
Все зрозумів. Одразу. По погляду чоловіка. Дружина так засмутилась, коли Рудой подряпав новий, шкіряний диван.
Дуже дорогий. Вона й вирішила. А чоловік? Що ж чоловік?
Він завжди з нею погоджувався.
Взяв під пахву однорічного кота і пішов до смітника у сусідньому дворі.
Рудой навіть не спробував бігти слідом. Ні. Він побачив вирок у його очах і зрозумів.
Все скінчено. Хоч би попрощався. Погладив на прощання. Попросив вибачення. А так
Якось не по-людськи вийшло. Ніби сміття викинув.
Рудой зітхнув і почав шукати у відходах щось їстівне, знайшовши старі шматочки курки. Виліз і сів біля великого зеленого бака. Дивився на сонце.
Мружився, але не відвертався. Від того великого світла йшло тепло. І йому це дуже подобалось.
Це були останні промені. Промені літа, осені, зими. Невелика відлига. І крихта льоду розтанула.
А в душі Рудого замерзла.
Вечір і ніч були холодними. Після заходу сонця. Вітер і мороз взялися за свою справу.
Рудий кіт замерзав. Він не знав, куди йти й де сховатись, тому
Знайшов купу пожовклих листків і заліз у них. Згорнувся клубком. Спочатку тремтів від холоду, а потім
Потім, коли його руде хутро вкрилось інеєм, йому раптом стало тепліше, і тремтіння минуло. Якийсь голос у глибині душі нашіптував лагідні слова.
Слова, що заспокоювали й запрошували заплющити очі й забути про всі образи й нещастя.
“Згорнись ще й спи. Спи, спи, спи”. Він відчував тепло.
Тепло розливалось по його задубілому тілу.
Так просто. Треба лише здатися і все пройде. Настане спокій. Вічність. Не буде більше болю.
Рудой востаннє зітхнув і погодився. Навіщо боротись? Заради чого?
Адже завтра на нього чекатиме той самий холод. Той самий голод. І те саме бажання закрити очі й ніколи більше їх не відкривати.
Ліхтарі на вулиці спалахнули спершу у далині. І Рудой востаннє глянув на них. Він часто дивився на їхнє світло з вікна свого колишнього дому. Рудий кіт в останній раз вдивлявся у це сяйво, і його очі на мить спалахнули у темряві.
Цей останній вогник і привернув увагу маленької рудоволосої дівчинки. Вона йшла додому з татом. Смикнула його за рукав.
Там, сказала вона. Там у листі хтось є.
Нема там нікого, буркнув тато. Ходімо швидше. Я змерз.
І спробував відвести її. Дівчинка знову смикнула плечем.
Я бачила. Бачила світло.
Світло у купі сухого листя? здивувався чоловік. Не може бути.
Але дівчинка вже підійшла й розгрібаючи листя, натрапила на нього. На рудого кота.
Тату! скрикнула вона.
Я ж казала. Ось він.
Хто він? запитав тато, підійшовши ближче.
Ось він, сказала дівчинка і спробувала підняти змерзле тіло.
Залиш його, сказав чоловік. Він уже мертвий. Не будемо нести додому дохлу тварину.
Він не помер, заперечила дівчинка. Я знаю. Знаю. Він живий. Я бачила світло у його очах.
Світло у кота? знизав тато плечима.
Підійшов ближче, підняв тіло, намагаючись почути чи побачити ознаки життя.
А Рудому так хотілося спати. Так сильно. Сон склеював повіки, тепло обіймало його, і той голос усередині шепотів:
“Спи, спи, спи Не відкривай очі”.
Але цей тоненький, настирливий голосок усе повторював:
Світло у його очах.
“Чого вони хочуть? Чому не дають спокійно заснути?”
Він ледве розплющив очі, щоб побачити тих, хто заважає.
Ось! скрикнула дівчинка. Ось! Я ж казала. Ти бачив? Знову світло!
Яке світло?
Та все ж зняв із себе куртку, загорнув у неї руде тіло й пішов до хати.
Дівчинка бігла поруч, поспішаючи.
Тату, швидше! Йому ж холодно!
Вони зникли у підїзді, а незабаром у вікні пятого поверху засвітилось світло.
Рудого купали у теплій воді, поїли грілим молоком. А дівчинка
Дівчинка благала його:
Тільки не вмирай. Будь ласка, не вмирай.
І лід на його шерсті розтанув. І в душі розтанув.
Великий рудий кіт з подивом дивився, як тато з донькою доглядають за ним. Він уже прокинувся, і тепер йому по-справжньому тепло.
Тепло, що йшло не від батарей, а від маленького дитячого серця.
А зовні стояв Він. Той, що інколи приходить на допомогу.
Стояв і диви
