Весь свій вік ми з чоловіком віддавали себе без залишку, аби нашим дітям жилося краще. Та на заході життя опинилися у повній самоті.
Ми завжди йшли на жертви, щоб дітям не бракувало нічого. А тепер, коли сили покинули нас, навколо лише порожнеча.
Життя ми прожили не для себе лише для них, для нашої трійкочки, яку боготворили, якій віддавали останнє. Хто ж знав, що на склоні літ, коли здоровя підведе, а тіло не слухатиметься, замість теплоти й вдячності в душі залишаться лише тиша й нудьга?
Ми з Петром пізнали одне одного ще в дитинстві росли на одній вулиці, вчилися в одному класі. Як тільки мені виповнилося вісімнадцять, одружилися. Весілля було бідним, грошей ледве вистачило на найнеобхідніше. Незабаром я завагітніла. Петро кинув навчання і влаштувався на дві роботи аби в хаті завжди був хліб.
Жили в нужді. Бувало, цілими днями їли печену картоплю, але ніколи не нарікали. Ми знали, навіщо це робимо. Мріяли, щоб наші діти ніколи не відчули того, через що пройшли ми. Коли трохи поліпшилося, я знову завагітніла. Було страшно, але ми не здалися звичайно, виростили і цю дитину. Своїх не кидають.
Тоді нам ніхто не допомагав. Не було кому залишити дітей, нікого з родичів, на кого можна покластися. Моя мати померла рано, а Петрова жила далеко, захоплена власними турботами. Я проводила дні між кухнею та дитячою, поки Петро працював до знемоги, повертаючись додому з чорними від втоми очима й обмороженими пальцями.
У тридцять років я народила третю дитину. Важко? Безперечно. Але ми не очікували, що життя буде легким. Нам не пощастило плисти за течією. Ми просто йшли далі. Між кредитами та виснаженням якось вдалося купити житло для двох із них. Скільки безсонних ночей це коштувало лише Господу відомо. Наша молодша, Марічка, мріяла стати лікарем, тож ми збирали кожну копійку, щоб відправити її на навчання за кордон. Взяли ще один кредит і сказали один одному: «Виж
