Відлуння втраченого: зустріч із Соломією та мій урок кохання
Після двох років зустріч із Соломією відкрила мені очі на все, що я втратив. У той момент я зрозумів, що насправді сталося між нами. Все, що я ігнорував, знаки, які не вмів прочитати, її тихе самопожертвування та мій власний егоїзм, який перетворив її на людину, яку я вже не пізнавав.
Соломія запропонувала зустрітися за кавою. Коли ми сіли на терасі кавярні у Львові, вона почала розповідати, але не лише про свої досягнення. Вона навчилася ставити себе на перше місце, бути тією жінкою, якою була ще до того, як стала матірю та дружиною. На її обличчі більше не було слідів втоми, які колись ховалися під швидким макіяжем; її шкіра сяяла впевненістю, яку вона втратила багато років тому.
Правда в тому, сказала вона, дивлячись на захід сонця, це було нелегко. Були важкі часи, але я знайшла свій шлях. Навчилася цінувати себе, не чекаючи, що хтось зробить це за мене.
Її слова глибоко вразили мене. Після нашого розставання я жив так, ніби нічого не сталося. Заглибився у роботу, у друзів, думав лише про те, що було зручно для мене. Але тепер, бачачи її, я зрозумів: егоїзм не лише віддаляє нас, але й робить сліпими до того, що справді важливе.
А ти як? запитала вона, дивлячись на мене очима, в яких вже не було образи, але які памятали, що деякі рани загоює лише час.
Я не знав, що відповісти. У ту мить я відчув себе самотнім, як ніколи. Соломія пішла вперед, розквітла знову, а я все ще був у пастці минулого, жалкуючи про те, що впустив.
Я вирішив зробити крок назад і переосмислити свої вчинки. Коли вона підвелася та попрощалася теплою усмішкою, я зрозумів: іноді кохання це недостатньо. Мало когось любити треба вміти піклуватися, цінувати та давати простір для росту.
Соломія пішла, але щось у мені змінилося. Я більше не дивився на минуле з болем. Тепер я знав: перший крок до примирення не шукати її знову, а навчитися ставати кращим заради себе. І якщо доля зведе нас знову бути готовим пізнати те, що колись втратив.






