– Мамо, що ти робиш?! Оленка ледь не плакала, коли бачила, як мати викидає із шафи її нехитрі речі. Її улюблена червона сукня у горошок лежала просто на підлозі, куди її кинув восьмирічний братик Павлик, одразу ж потягнувши за пояс собі до рота. Не треба, Павлику! Віддай!
– Що, пожаліла ганчірку? Наталя жбурнула Ленині джинси до купи й гучно зачинила дверцята шафи. Збирайся швидко!
– Куди ж я піду, мамо? Та ще й так пізно? Що ти робиш? Ти ж гонеш мене серед ночі!
– Що хочу те й творю! Я тут господиня! А тобі тут не місце!
– А я? Це ж і мій дім також
– Ні, доню! Нічого тут твого немає! Наталя підняла на руки сина і витерла йому носа підолом Лениного плаття. Нікчемісінько! І досить мені нерви тріпати! Тільки-но почала налагоджувати своє життя а ти ускладнюєш все! Не буде так!
– Мамо, чим я тобі заважаю? Що я тобі псу?
– Перед Віталіком хіба не ти хвостом крутиш?! Що, я не бачу?
– Мамо! закричала Оленка так, аж Павлик злякався і розплакався. Ти себе чуєш взагалі?!
– Прекрасно чую! Все! Через пять хвилин щоб тебе вдома не було!
Оленка застигла від розгубленості. Виходить, її вигнали з дому? Розум відмовлявся бодай щось думати. За дверима роздався плач Павлуся її звична справа була його заспокоїти, бавити, придумати забавку. Новий чоловік мами недолюблював, коли малий кричав чи ревів дратували його дитячі сльози і все, що стосувалося хлопця. А Оленка, вирощена в любові й турботі, не розуміла, що чиниться з її мамою. Мати щоразу, замість підтримати сина, швидко передавала його Оленці і йшла на кухню до чоловіка.
– Займайся! Вже доросла от і допомагай!
Доросла Ще вчора вона була маминою і татовою принцесою, а сьогодні ніби відрізали від сімї. За останні два роки все наче перекинулось: спершу раптово не стало батька серцевий напад. Його можна було врятувати, якби хоч хтось на тій зупинці в Івано-Франківську звернув увагу Минули поруч десятки людей ніхто навіть не спитав, чи потрібна допомога. Подумали, пяний чи якийсь не при собі, бо ж хто спить у листопаді на лавці? Коли одна жінка нарешті підійшла, вже не було що рятувати.
Мати після того ніби скам’яніла. Оленка ридала, але до мами неможливо було достукатись. Без жодної сльози Наталя поховала чоловіка і зачинилася в своїй кімнаті, просто залишивши доньку наодинці з біллю.
Рідне коло було вузьким; родичів майже не було, друзі ті й взагалі перетворилися на знайомих, котрі зрідка зявлялися на свята. “Є ми одне в одного цього досить”, казали колись її батьки. І Оленка тоді думала так само не уявляла, що можна жити інакше.
Усе змінилося, коли вона пішла до школи у Львові. Оскільки хлопців у класі було значно менше, її посадили разом із дівчинкою Марічкою. Та мала дві чорні коси завтовшки з руку, тримала голову гордо через ту красу, і Оленка одразу позаздрила. Свої кучерики слухняно вкладати не могла й отримала прізвисько “Кульбабка”.
Коси торкнулася Оленка на другий день. Марічка тоді буркнула, що відріже свої коси, якщо мама ще раз змусить зачісувати банти. Оленка несміливо погладила косу й пошепки сказала:
– Ти що, це ж тааака краса!
Відтоді вони і подружилися. Марічка була четвертою дочкою у велетенському галицькому роді Галайко. Їхній дім тішився постійною метушнею, багатьма родичами, горами домашньої випічки, постійною підтримкою між собою. Старший брат швидко пояснював задачі, старша сестра вчила куховарити. Оленку вражало, що навіть малі дівчатка місили тісто і пекли пироги, а її мама до плити не підпускала: “Ще зарано”.
У цій дружній оселі Оленка вперше переосмислила значення слова “рідня”. З часом збагнула є сім’ї, де навіть найближчі стають чужими. Але Марічці й справді дарували подарунки ледь не на кожне свято, а не тільки на іменини.
– Хіба треба особливий день, аби зробити приємне тим, кого любиш? казала Марічка. Ось на Миколая подарунків ще більше буде побачиш!
Мама Оленки цю дружбу не схвалювала й якби побачила їхній будинок точно б заборонила туди ходити. Але допоки Наталя весь час працювала, Оленка швиденько сідала вдома обідати, а далі бігла до Галайків, де її завжди чекали із куснем пирога і ласкою, ніби вона тут своя.
Коли сталося нещастя з татом, саме родина Марічки підтримала як слід: брати допомогли з організацією похорону, грошима, документами. Мати Оленки не зявлялась при людях, виконувала все механічно, відчужено. Марічка хоч і намагалася підняти Оленку на дусі, врешті й сама гірко ридала, змішуючи сльози з борошном, бо наварила стільки пиріжків, що місця не вистачало навіть у морозильнику.
Наступного дня брати Марічки не відходили від Оленки з мамою, допомагали у всьому, стояли поряд у кризових дрібницях. Мати і далі наче їх не помічала, а Оленка запамятала на все життя.
– Бо ти нам не чужа. Чоловіків у вашій хаті немає. Хтось мав допомогти, пояснила Марічка.
Через півроку Марічку видали заміж. Оленка була приголомшена:
– Та ти хочеш бути лікаркою! Навіщо так рано? Ти його так любиш?
– Всього пару разів бачила, яка там любов? Так у нас заведено. Якщо батьки вибирають, значить, слід їм довіряти, щиро говорила Марічка.
Оленка нічого не могла опонувати. На весіллі сльози ледь стримувала, а коли довідалася, що Марічка поїде вчитися разом із чоловіком до Києва, розплакалася й не могла заспокоїтись.
Без подруги вдома ставало нестерпно. Віталик, новий чоловік матері, дедалі більше проявляв інтерес до Оленки, а мама, після народження Павлика, ставала усе холоднішою. Оленка, щоб менше бувати вдома, підробляла у лікарні й унічні чергування.
На останній сварці мати збирала речі вже остаточноі зараз Оленка гарячково думала, куди ж податися. Телефонувати Марічці марно: у неї своя сімя, дитина на підході. “Характер, от! А у мене що? Я навіть власній мамі пояснити не здатна, що відчуваю” думала.
Глянувши востаннє на кімнату, Оленка потайки забрала зі столу татову світлину, заштовхала її до сумки й витерла сльози. “Може так справді краще, давно тут чужа…” В кухні гуркотів телевізор, мати сердито всідалася вечеряти. Оленка хотіла ще щось сказати на прощання, але залишилася мовчки уже нічого пояснювати: ображатися більше сил не було.
Знадвору вже сутеніло, пробирав холод, і дівчина щільніше закуталася в широкий вовняний шарф, подарований Марічкою ще на позаминулий Новий рік. Вона тільки раділа, що не треба повертатися по теплі речі не було бажання знову бачити маму.
Зупинка у Львові була майже порожня; кілька перехожих, та дворняга, що спала під лавкою. Оленка опустила сумку і сховала руки в кишені.
Авто, яке спинилося поряд, змусило її здригнутись.
– Оленко?
– Орест?
Вона ледь не розплакалася від полегшення. Це був старший брат Марічки, що колись допомагав із алгеброю, потім з похороном тата.
– Ти чого тут ночуєш, ще й з речами?
Із співчуттям вислухав усе і про маму, і про Віталика, і про бездомність.
– Ясно. Сідай! Орест не був балакучий. Оленка сіла до машини мовчки, гадаючи, що той завезе її до лікарні.
Весь шлях їхали без слів. У машині було тепло. Їй не хотілося рухатись, роздумувати чи планувати щось наперед.
– Оресте, ми хіба їдемо не туди? Мені ж до лікарні
– Там ночувати зібралася?
– А далі як?
– Не знаю
– Я знаю. Тому їдемо зараз не туди!
Висотка у зеленому районі, доглянуте подвіря. Ореста там впустили.
– Ось тут твоє місце сьогодні, тільки сказав Орест.
Піднялися на третій поверх. Двері відчинила висока кругловида жінка в довгій вишитій сукніОлена впізнала Софію, Маріччину тітку.
– Орестику, чого без дзвінка? А ти ж подруга моєї Марічки! Заходь, дитино, хата не чужа не ображай бабцю!
Далі все було як у сні: простора прихожа, світло, хворостка люстра, запах кави. Орест чогось шепнув тітці й пішов а Оленка лишилася на одинці з домашнім теплом.
Вже за мить, сидячи на пуфі, вона розридалася як дитина. Софія обійняла так, наче тримає свою кровинку.
– Боже ж ти мій! Не плач! Найстрашніше вже позаду. Все буде добре, лиш слухай! Я в житті всякого бачила не дам біді зламати і твоє серце. І памятай: ображатися це як пити отруту й чекати, що погано стане іншому. Відпусти, дитино.
В кухні пили каву з крихітних горняток гірка кава, гіркі сльози. Далі прості і важкі історії Софії: про втрату батьків у дитинстві, про примусову еміграцію з Донбасу, про силу, яка приходила через інших, а не свою зверхність.
– Моя сила була в дітях, сестрах, братові, друзях, що поруч. Їхня сила ставала моєю. Тепер я передаю це тобі. Тут твоє місце, поки не розквітнеш на ноги.
Софія сміялася хрипко, принагідно погрожуючи: “Вивчу з тебе ґаздиню, як належить!” І таки слово тримала. За два роки Оленка готувала краще, ніж навіть Марічка.
– Смачніше! Що у тебе за секрет у фарші? дивувалася та.
Одначе серце стискала тривога: мама в лікарні, невиліковна. Лише за два дні до смерті Наталя попросила в доньки пробачення, а Оленка по-справжньому відчула біль того страшного вигнання відступив. Образа згасла, як нічна прохолода, коли виглядає сонце.
– Я прощаю тебе, мамо слова дихнули спокоєм і зціленням.
Бабця Софія завжди повторювала: “Не тримай образу при серці. Випусти, нехай летить, інакше згноїть усе світле і добре в тобі”.
Тиждень потому, тримаючи Павлика за руку біля порога орендованої невеличкої квартири, Оленка схилилася до нього.
– Тепер ми вдома, Павлику. Це наше місце.
І хлопчик серйозно кивнув, а Оленка нарешті зрозуміла: коли навіть найрідніші не знаходять для нас місця завжди знайдуться люди, які відкриють своє серце. І поки здатна пробачати ти здатний розпочати своє щастя.
