Оксана стояла біля вікна, спостерігаючи, як густий івано-франківський сніг обіймає місто. Розмова з чоловіком добігала кінця звичайний, буденний дзвінок, яких було безліч за їхні чотирнадцять років шлюбу. Андрій, як завжди, розповідав про «відрядження» у Тернополі: усе добре, зустрічі йдуть за графіком, повернеться через два дні.
«Добре, серце, тоді до вечора», сказала Оксана, відводячи телефон від вуха, щоб натиснути кнопку завершення. Та раптом щось зупинило її. На тій стороні вона чітко почула жіночий голос, мякий та дзвінкий:
«Андрійку, ти йдеш? Вода вже набрана»
Рука Оксани завмерла. Серце на мить зупинилося, а потім застукало так, ніби прагнуло вирватися з грудей. Вона швидко притулила телефон знову, але почула лише розривні гудки Андрій уже відключився.
Оксана повільно опустилася у крісло, відчуваючи, як під нею тремтять коліна. У голові крутилися думки: «Андрійку Ванна Яка ванна у відрядженні?» Її память підкидала дивні деталі останніх місяців: часті поїздки, пізні дзвінки, які Андрій завжди приймав на балконі, новий запах у його авто, несхожий на його звичний одеколон.
Тремтячими руками вона відкрила ноутбук. Зайти в його пошту було легко пароль вона знала ще з тих часів, коли між ними були лише довіра та світлість. Квитки, бронювання «Люкс для молодят» у готелі «Гетьман» у центрі Тернополя. На двох.
У листах вона знайшла й листування. Марія. Двадцять пять років, інструктор із йоги. «Любий, я не можу більше так. Ти ж обіцяв, що поговориш із нею ще два місяці тому. Скільки ще чекати?»
Оксані зробилося погано. Перед її очима промайнуло їхнє перше побачення він тоді був молодим менеджером, вона бухгалтеркою-початківцем. Разом збирали на весілля, мешкаючи в тісній однокімнатній квартирці. Раділи першим звітам, підтримували один одного в невдачах. А тепер він керівник відділу, вона фінансовий директор, і між ними пролягла прірва у чотирнадцять років і двадцять пять років якоїсь Марії.
У номері готелю Андрій ходив туди-сюди, затискаючи скроні.
«Навіщо ти це зробила?» його голос дрижав від злості.
Марія лежала на ліжку, недбало загорнувшись у шовковий халат. Її довге русяве волосся розсипалося по подушці.
«Ну і що? вона потягнулася, як кішка. Ти ж сам казав, що скоро розійдешся.»
«Я сам вирішу, коли і як це сказати! Ти уявляєш, що наробила? Оксана не дурна, вона все зрозуміла!»
«І чудово! Марія різко сіла. Мені набридло бути тією, кого ти ховаєш. Хочу гуляти з тобою, зустрічатися з друзями, бути твоєю жінкою!»
«Ти поводишся як дитина», прошипів він.
«А ти як боягуз! підскочила вона. Подивися на мене! Я молода, я можу дати тобі дітей. А що вона? Тільки підсумовує твої доходи?»
Андрій схопив її за плечі: «Не смій так говорити про Оксану! Ти нічого не знаєш про нас!»
«Знаю достатньо, вирвалася вона. Знаю, що ти нещасливий. Коли ви востаннє кохалися? Коли подорожували разом?»
Андрій відвернувся до вікна. Десь там, у засніженому Івано-Франківську, у їхній квартирі все розвалювалося. Чотирнадцять років спільного життя розсипалися, як пісочний замок, від однієї фрази капризної дівчини.
Оксана сиділа в темряві на кухні, тримаючи холодну чашку чаю. На телефоні десятки невідповідей від чоловіка. Що казати? «Любий, я чула, як твоя коханка кличе тебе до ванни»?
Память малювала кадри їхнього життя. Ось він дарує їй каблучку, стаючи на коліно посеред кафе. Ось вони переїжджають у свою першу оселю малесеньку «однушку» на околиці. Ось він тримає її за руку, коли вона втратила батька. Ораз святкують його підвищення
А потім нескінченні аврали, кредити, ремонти
Коли востаннє вони просто говорили по душі? Коли дивилися фільми, обійнявшись? Коли мріяли про майбутнє?
Телефон знову задзвонив. Цього разу прийшов смс: «Оксано, давай поговоримо. Я все поясню.»
Що пояснювати? Що вона зівяла? Що загрузла у буденності? Що молода інструкторка з йоги краще розуміє його бажання?
Оксана підійшла до дзеркала. Сорок один рік. Зморшки, сивина, яку вона маскувала щомісяця. Коли зявилася ця втома в очах? Ця звичка жити за розкладом?
«Андрію, куди ти виходив?» Марія зустріла його сердитим поглядом, коли він повернувся після чергової спроби додзвонитися.
«Не зараз», він сів у крісло, послаблюючи краватку.
«Так, зараз! вона стала перед ним, уперши руки в боки. Я хочу знати, що буде далі!»
Андрій подивився на неї гарну, самовпевнену, сп
