У серці Вінницької області, серед золотих полів пшениці та соняшників, стояв старий хутір Зоряний. Там, у теплий вечір, дві похилі постаті сиділи на ґанку: Ганна та Іван, подружжя літніх людей, які до недавна вважали, що дім найбезпечніше місце на землі. Поряд лежали дві поношені шкіряні валізи та крісла-гойдалки, що супроводжували їхні дні десятиліттями. Три доби вони чекали, з того часу, як їхні діти пообіцяли повернутися «за кілька годин». Сонце вже тричі сіло за обрій, а тиша ставала все важчою.
Старший, Олексій, сказав перед відїздом:
Мамо, ми тільки до міста, щоб оформити документи, і повернемося того ж дня.
Марія уникала маминого погляду, Михайло безперервно гортав телефон, а Олексій поспіхом закидав речі в авто. Ганна стискала хустину в руках, відчуваючи, що щось не так. Іван, хоч із хворобою в спині у свої 72 роки, намагався знайти новини на старому радіоприймачі, бурмочучи про можливі проблеми з документами на хату. Але Ганна відчувала це не просто затримка. Материнське серце вміє читати знаки, і воно кричало про біль покинутості.
На четвертий ранок Ганна прокинулася з болем у грудях не від серця, а від розпачу. Іван дивився у вікно на порожню дорогу.
Вони не повернуться, прошепотіла вона.
Не кажи так, Ганно.
Нас покинули, Іване. Власні діти нас кинули.
Хутір Зоряний був родинною гордістю вже три покоління: 200 гектарів родючої землі, худоба, пшениця й город, за яким Ганна доглядала з любовю. Але тепер, самотні, вони почувалися чужими у власному домі. Їжа закінчувалася: лишилося трохи яєць, домашнього сиру, борошна та квасолі. Ліки Івана скінчилися на третій день, і, хоч він мовчав, пульсуючий біль у голові не давав спокою.
Завтра піду до села, сказав Іван.
Пішки 15 кілометрів? У таку спеку й у твої роки?
А що ти пропонуєш? Сидіти й чекати?
Сварка була короткою, скоріше через тривогу, ніж через злість. Зрештою, вони обнялися в маленькій кухні, відчуваючи вагу років і самотності, якої ніколи не очікували.
На шостий день розірвав тишу гуркіт двигуна. Ганна вибігла на ґанок із калатаючим серцем. Це був не їхній син, а сусід Тарас на старенькому мотоциклі, навантаженому хлібом та овочами.
Пані Ганно, пане Іване, як справи?
Добре, що заїхав, Тарасе, відповіла Ганна, намагаючись приховати полегшення.
Тарас, самотній чоловік із добрим серцем, одразу відчув напругу. Побачивши валізи, майже порожню холодильну шафу, запитав:
Де ж ваші діти?
Поїхали у справах до міста, відповів Іван без упевненості.
Коли вони виїхали?
Ганна почала тихо плакати.
Шість днів тому, прошепотіла вона.
Тарас замовк, потім підвівся з серйозним виразом обличчя.
Перепрошую, пане Іване. Мені потрібно перевірити дещо.
Він повернувся через годину, ще більш схвильований.
Вчора я бачив машину Олексія в селі біля крамниці Петра Коваля, що скуповує старий одяг. Вони вивантажували речі з вашого дому.
Тиша стала важкою, як свинець. Ганні здалося, що земля йде з-під ніг, а Іван міцніше вхопився за крісло.
Пані Ганно, пробачте, але я побачив стару шафу й інші речі.
Вони продають наше майно, проричав Іван глухим голосом.
Та це було не все. Петро розповів, що діти питали про продаж хутора. Ганна побігла перевірити шафи не було швейної машинки, картин, старовинного посуду.
Як вони насмілилися зробити таке?! викрикнула вона, повертаючись до кухні.
Тарас підійшов:
Не хочу втручатися, але вам не можна залишатися тут одним. Заберу вас до себе.
Ні, Тарасе, відрізав Іван. Це мій дім. Якщо хочуть мене вигнати, нехай скажуть це мені в обличчя.
Ганна взяла чоловіка за руку, згадуючи, чому колись покохала його: за гідність, навіть у біді. Тарас поважив їхній вибір, але не покинув. Щодня привозив їжу та ліки.
Через тиждень Ганна вирішила піднятися на горище. Шукала важливі документи. Серед пилу та спогадів вона знайшла запечатаний конверт із віком, підписаний її свекрухою:
«Для Ганни та Івана. Відкрити лише у крайній потребі».
У листі були документи на 100 гектарів землі біля села, записані на їхнє імя ще з 1998 року, з власним джерелом.
«Я завжди боялася, що онуки не успадкують вашого серця. Ці землі ваші. Зверніться до пана Лисенка, якщо буде потрібно. Не дозволяйте нікому вас обдурити. З любовю, Ольга».
Ганна та Іван прочитали мовчки. Свекруха передбачила жадібність і залишила їм несподіваний захист. Тієї ночі вони ледве спали, коливаючись між полегшенням і смутком.
Наступного дня Тарас приніс новини:
О
