Солона вітер грає у волоссі Марійки, коли вона, примруживши очі від сонця, наносить новий мазок пензлем на полотно.
Блакить ніжно зливалася в індиго, створюючи ту унікальну відтінок моря на межі сутінків таку близьку, але недосяжну, ніби намагалася втримати світло в долонях.
Їй вже було двадцять, але море залишалося для неї таємницею секретом, який кликав і надихав.
Ганна підійшла ззаду, безшумно, як тінь, і поклала підборіддя на плече доньки, вдихаючи знайомий запах фарби, змішаний із запахом моря. Він пахнув стиглою персикою і затишком рідного дому.
Занадто темно, промовила лагідно, без докору, лише з ніжним неспокоєм. Сьогодні море спокійне.
Марійка ледве посміхнулася, не відводячи погляду від полотна.
Я не море малюю. Я малюю звук, який був у моїх спогадах.
Ганна ніжно провела рукою по її волоссю. Пятнадцять років минуло з того дня, коли вона та Віктор знайшли дівчинку на березі мокру, перелякану, з очима, наче відблиск бурхливого неба. Дівчинку, яка не памятала ні свого імені, ні минулого, ні того, як опинилася тут, викинута хвилями, немов уламок човна.
Її назвали Марійкою. Імя приросло. Стало частиною її душі.
Вони чекали. Тиждень, місяць, рік. Розклеювали оголошення, повідомляли поліцію, розпитували усіх. Але ніхто не шукав дівчинку з ясним волоссям і очима, як ураган.
Здавалося, море забуло її тут.
Тато повернувся з уловом, сказала Ганна, показуючи на дім. Каже, що камбала сама в сіті опинилася.
Віктор уже колупався біля мангалу, його сміх лунав у подвірї. Він любив Марійку не лише як доньку, а як дар, який море повернуло йому, відібравши колись дитячу мрію.
Їхнє життя текло спокійно, як струмок між прибережними скелями. Літо це город, вечері на ґанку під цвіріньк цикад. Зима лагодження сітей, грі
