Буває, що життя дарує нам несподівані дари. Моя історія почалася вночі, коли я спав, а моя вірна подруга Марічка ставила мені питання, на які я відповідав уві сні. Одного разу вона запитала: «Що б ти більше за все бажав «Мерседес» чи якийсь інший дорогий автомобіль?» Я лише пробурмотів: «Сопілку». Наступного ранку вона розповіла мені про цю розмову, і ця, здавалося б, дрібничка назавжди змінила мою долю.
Я завжди захоплювався гуртом «Воплі Відоплясова» та «Океаном Ельзи», а рок-музика була моєю вічною любовю. Та гітара ніколи не відчувалася моєю. Музика була важливою, але інструмент мав бути таким, щоб передавав мої почуття. І тоді я подумав: «Чому б не сопілка?» Це звучало несподівано, але неймовірно влучно.
З того дня все пішло інакше. Я почав грати на сопілці, відвідував майстер-класи та навчався у Львівській консерваторії. Музика стала моїм справжнім покликанням. Мені пощастило виступати разом із такими митцями, як Олег Скрипка та Святослав Вакарчук. Ці зустрічі навчили мене, що музика це не лише ноти, а мова, яку розуміє кожне серце.
Але останні роки я граю на вулицях Києва, виконуючи свої мелодії для перехожих. Сьогодні я один із останніх вуличних музикантів у нашому краї. Колись люди зупинялися, слухали, дякували, кидали кілька гривень у шапку. Тепер більшість проходить повз, наче мене немає. Але це мене не ламає. Я граю, бо музика це саме життя.
У 70 років я досі виходжу зі своєю сопілкою на холодні київські вулиці, навіть коли за вікном лише плюс два. Здавалося б, важко, але я відчуваю гармонію: музика дає мені силу, а ті, хто зупиняються на хвилинку, надихають. Кожен звук, кожна нота це шматочок моєї душі, який я віддаю людям, навіть якщо вони цього не усвідомлюють.
Музика, особливо сопілка, навчила мене терпінню, порядності та щирості. Коли граєш на вулиці, немає сцени, ні софітів лише ти, інструмент і міський гомін. І в цій простоті справжня краса: щира розмова без слів. Вона нагадує, що сенс музики не в оваціях, а в тому, щоб доторкнутися до серця, хоч на мить зупинити біг часу.
Я часто згадую ту ніч, коли промовляв уві сні про сопілку. Хто б подумав, що одне слово змінить усе? Воно відкрило мені новий шлях, зробило музикантом, подарувало безліч радості та зустрічей з чудовими людьми.
Може, головне у житті не те, що маєш, а те, що робиш. Іноді відповідь приходить несподівано: через сон, знак, чи людей, які розуміють. Моя історія про сопілку це історія про пристрасть, про те, що ніколи не пізно йти за покликанням.
І хоч світ змінюється, а люди стають неуважними, музика лишається. Вона вміє обєднувати, лікувати, дарувати надію. Я щасливий, що можу грати, виходити на вулиці, навіть у холод, і бачити, як маленька частка музичної магії торкається тих, хто йде повз. Бо музика це життя, і поки я можу видихати ноти через сопілку, я живий, повний віри і радості.
