Він побачив його біля глухого кута старого будинку. Той маленький сірий клубочок повзав по холодному асфальту й голосно нявкав, немов кликав на допомогу. Великий, худий пес зі збитою шерстю невиразного кольору чи то рудий, чи то сірий від пилу зупинився, насторожившись.
Кошеня побачило його, пискнуло й поповзло назустріч. Пес загарчав, але малеча не злякалася.
“От халепа, подумав він. Ще й це. Геть від мене, дурнику! Твоя мати зараз прийде.”
Він відштовхнув його лапою, але кошеня вчепився в його брудну шерсть і притиснулося. Замовкло.
“Ну й добре, зітхнув пес. Почекаю, поки його мати повернеться, а потім піду.”
Але мати не прийшла.
Ні того дня, ні вночі. До ранку він зрозумів: з нею щось сталося. А малеча прокинулося й тикало мордочкою йому в живіт, шукаючи їжу.
“Що ж тепер робити? подумав пес. Невже кинути його тут?”
Він взяв кошеня за шкірку зубами й поніс до смітника біля кавярні. Там завжди можна було знайти їжу. Залишив малечу в кущах, а сам почав ритися у відходах.
Але той не переставав пищати.
“Тьху ти, буркнув пес. Яка тобі ще мати?”
Він знайшов недопиті йогурти, набрав солодкої маси язиком і обмазав нею кошеня. Той облизувався й муркотів.
“Ось і добре,” подумав пес.
А потім малеча залізло йому на живіт, вчепилося кігтиками й заснуло.
“Почекаю до ранку,” вирішив він.
Але ранком кошеня подивилося йому в очі, тицьнуло його носа й промовило:
“Мамо.”
І тоді він зрозумів: нікуди він не піде.
Так вони й залишились разом.
Пес годував його, пережовуючи їжу, грів у холодні ночі, прикриваючи власним тілом. А кошеня росте, грається з його хвостом і спить на ньому.
Але восени пес захворів. Кашляв, тремтів, але все одно облизував свого малюка, коли той питав:
“Мамо, що з тобою?”
“Нічого, сину, відповідав він. Притулися, зігрію тебе.”
Одного разу, коли вони йшли до іншого смітника під проливним дощем, пес не помітив машини. Удар був несильний, але його відкинуло на асфальт.
Водій вийшов виявилося, лікар.
“Дай подивитись,” сказав він, але пес притиснув до себе кошеня й загарчав.
Лікар побачив малечу, охнув, загорнув їх у своє пальто й повез до ветеринара свого старого друга.
“Що це ти приніс?” запитав той.
“Потурбуйся про них,” коротко відповів лікар.
Кошеня виривалося, кричало: “Мамо! Не бійся!”
Ветеринар обережно взяв його.
“Ти не зрозумів, сказав він лікарю. Він не за друга переживає. Він за маму.”
Коли пес одужав, вони вирішили залишити їх у ветеринара.
“Як назвеш їх?” запитав лікар.
“Пса Матір, а кошеня Синок,” відповів він.
Ветеринар усміхнувся, підняв келих.
“За Матір і Синка.”
А Синок тим часом вліз на свого пса, обійняв його перевязану лапу й заснув.
Пес дивився на нього й не міг згадати: як він колись жив без нього?
