Ранок застав нас на порошній дорозі, що вела з села. В одній руці я тримала маленьку долоньку Оленки, в іншій легку валізку, наповнену не стільки речами, скільки розбитими мріями. Автобус, хропучи, відїжджав від зупинки, забираючи нас геть від місця, де ще вчора я вірила у щастя. Я їхала, навіть не попрощавшись із Богданом. Він у цей час був на рибалці, на тому самому світанку, про який так захоплено розповідав напередодні. Крізь запотеле вікно я дивилася на поля, що минали повз, і зрозуміла просту й гірку правду: я так і не зустріла чоловіка, за якого варто боротися. А починалося все так гарно, так блискуче-романтично, що аж подих перехоплювало.
Богдан раптово увірвався в моє життя, коли навчався на останньому курсі університету. Він не давав мені спокою, засипав компліментами, дивився закоханими очима, в яких танули всі мої сумніви. Він казав, що любить, що не уявляє життя без мене й без моєї чотирирічної донечки Оленки. Його наполегливість, щирість і вогонь розтопили лід у моєму серці, яке ще не загоїлося після втрати першого чоловіка. Вже через три місяці ми почали жити разом у моїй квартирі. Він був сповнений обіцянок і планів.
Наталко, серденько, його очі сяяли, як дві зірки, за місяць я отримаю диплом, і ми відразу поїдемо до мене в село. Представлю тебе батькам, усій родині! Скажу їм, що ти моя майбутня дружина! Згодна? Він обіймав мене, і світ здавався таким простим.
Так, згодна, відповідала я, і в душі теплілася несмілива надія. Він так часто говорив, що його мати добра, гостинна, з золотими руками. Я вірила йому.
Село, де народився Богдан, зустріло нас вечірнім сонцем. Родина жила поруч, буквально на одній вулиці. Я тоді ще не знала, що недалеко мешкала місцева красуня Марічка, закохана в Богдана з дитинства, яку всі вважали ідеальною нареченою. Не знала й про діда Онишко, батька його батька, який жив у старенькій хаті й часто ходив до сина в лазню, бо його вже давно зруйнувало. Дід Онишко доживав вік у тиші, часто дивлячись на пагорб за селом, де спочивала його дружина. Він знав, що сьогодні чекають гостей онук везе наречену.
Напередодні дід Онишко зайшов до сина й застав невістку Ганну похмурою.
Що, знову з Тарасом не поладили? спитав він.
Але Ганна, побачивши його, вилила душу:
Діду, ти знаєш, що наш Богдан одружується? Завтра везе сюди ту свою.
Знаю. Хай бере, коли кохає, спокійно сказав дід.
Та яка ж там кохає! скривилася Ганна. На три роки старша, і дитина при ній! Чого він з нашими дівчатами не одружиться? Марічка ж красуня, медсестра А ця хто?
Дід Онишко лише знизав плечима, але Ганна вже не слухала. Вона виношувала в серці злість і вирішила: не буде накривати гарного столу, не буде вдавати щасливу. Хай ця “пані” зрозуміє, що її тут не хочуть.
Ми приїхали ввечері, втомлені, але ще сповнені надій. Богдан сяяв від щастя. Він рік не бачив рідних. Двері відчинила його мати. Першим увійшов він, а ми з Оленкою завмерли на порозі.
Синочку, Богдасю! Ганна обняла його так, наче боялася впустити, але її погляд на нас був холодним. Нарешті вдома! Тепер у нас дипломований спеціаліст! Вона наголосила на слові “ти”, немов кажучи: “Не те, що деякі”.
Потім вона глянула на мене:
А це, мабуть, та сама Наталка? З дитиною? Оглянула мене з ніг до голови.
Заходьте, мийте руки. Богдане, покажи їм, де що.
З перших слів мені все стало ясно. Але Богдан, схоже, нічого не помічав. Він, усміхнений, узяв мене за руку й повів показувати дім.
Незабаром повернулися батько й дід. Тарас виявився суворим, але щирим, а дід Онишко з добрими очима. Вони обняли й нас, і Богдана з щирою радістю.
Ну, діти, гарно, що приїхали! гукнув Тарас. Ганно, накривай стіл!
Стол був скромний. Я майже нічого не їла у горлі стояв гіркий ком. Богдан здивовано подивився на матір він знав, як вона вміє гостити.
Ганна підняла чарку:
Випємо за тебе, сину! За диплом!
Кожен тост лише за нього. Наче нас з Оленкою не існує. А він сміявся, розповіда
