Я ніколи не думала, що моя старість пахнутиме дезінфектором та теплим борщем.
Я уявляла себе у сімдесят років з яскравою помадою на губах, що танцює в неділю на майдані Шевченка, кокетує з пенсіонерами з місцевого клубу та пє каву з пампушками, обговорюючи політику чи футбол.
Але ні.
Реальність кинула мене в будинок для літніх під назвою «Золотий Вік», що звучить поетично, але тут більше закритих дверей, ніж у тюрмі.
Мій син привіз мене у вівторок, відразу після обіду.
Мамо, тут тобі буде краще, сказав він тим самим «ягнячим» голосом, який завжди використовує, коли збирається зробити щось жахливе. Тут буде компанія, медичний догляд, розваги…
Ах, чудово, відповіла я. Тоді залиш мені ще й свою кредитку, і я організую собі круїз для «розваги».
Він не відповів. Швидко поцілував у щоку так, як це роблять, коли хочуть втекти до того, як почнуть почуватись винними, і пішов.
Я лишилася дивитися на білу стелю, з запахом хлорки, що вїдається у шкіру, і думала: якщо це «краще для мене», то я обираю гірше.
Перші дні були жахливі. Я не могла спати: одна із сусідок, Ганна, хропіла, ніби в грудях у неї трактор, а інша, Марія, ховала усім шкарпетки «аби подивитися, чи хтось їх шукатиме», ніби проводила психологічний експеримент.
Але я звикла. Старих людей недооцінюють, а вони не знають, наскільки ми гнучкі, коли немає іншого вибору.
Я займаюся йогою на стільці (хоч і виглядаю, як розпадаючася паперова фігурка), граю у лото тричі на тиждень і потоваришуювала з дуже милим дідусем паном Іваном, який щодня пропонує мені вийти за нього заміж.
Пані, ми з вами були б гарною парою, каже він, тримаючи штучну троянду.
Звісно, Іване, але спершу пригадайте, як мене звуть, відповідаю я.
Він сміється. Я теж. Насправді тут не так уже й погано.
Аж ось, у неділю, мій син зявився зненацька. На обличчі в нього була та сама підозріла усмішка, що й у пять років коли він хотів нову іграшку.
Ма-а-ам! протягнув він.
Ну що, знову щось розбив? запитала я, схрестивши руки.
Ні, мам… Я одружуюся.
Я підняла брову.
Серйозно? Отаке несподіване! Я й не знала, що знайшлась така сміливиця.
Він нервувато засміявся. Я ні.
Ну, мам, але весілля коштує дорого… Ти не могла б трохи допомогти?
Трохи?! Ти викинув мене з дому, бо «нема місця», а тепер хочеш, щоб я оплатила тобі бенкет?
Він подивився на мене очима покинутого цуценяти. Я ж очима матері, яка вже бачила багато цуценят і знає, що вони завжди гризуть не той черевик.
Давай зрозумію, продовжила я. Ти засунув мене сюди, де діди сваряться за пульт, а тепер хочеш моїх грошей, щоб поїсти суші на своєму весіллі?
Це не суші, мам, а елегантний банкетний зал!
Елегантний, мій козак! Чому не одружитися тут? Я позичу тобі своїх подруг з лото як дружок, а діда Івана поставим за священика. Він і так щодня каже «так, я згоден»!
Він почервонів, як спілий помідор.
Мам, я серйозно.
Я теж, відповіла я. А якщо хочете гучної гулянки влаштуйте «весілля у скриньку»: нехай кожен гість несе свій контейнер з їжею, і всі щасливі.
Він схопився за голову.
Я не можу повірити, що ти не хочеш мені допомогти.
О ні, сину, сказала я. Я вже допомогла: дала тобі життя, змінювала підгузки, втішала, коли перша дівчина кинула, і навіть підписала кредит на авто. Мій контракт «матері-інвестора» вже закінчився.
Він замовк. Медсестра, що проходила повз, підморгнула мені. Гадаю, усі матері в цьому будинку готові були мені аплодувати.
Грошей я йому не дала. Але дала дещо краще пораду, яка коштує більше за чек.
Слухай уважно, сину. Для шлюбу потрібні три речі: кохання, терпіння та бажання ділити життя. Все інше зал, торт, квіти купується в розстрочку. І ці платежі я оплачувати не збираюся.
Він зітхнув, поцілував мене у чоло і пішов, похиливши голову.
Я ж сиділа біля вікна у їдальні й усміхалася. Бо зрозуміла: у мене є ще щось, що я можу дати йому. Не гроші. А мудрість.
Того вечора пан Іван знову запропонував мені руку й серце.
Ну що, сусідко, одружимось? Влаштуємо весілля тут, у їдальні!
Тільки якщо пообіцяєш не хропіти в першу ніч, відповіла я.
Ми засміялися.
А коли будинок затих у запахах борщу та ностальгії, я подумала: можливо, тут не так уже й погано. Я все ще потрібна. Все ще можу навчати. Все ще жива.
І коли настане день весілля мого сина (якщо він мене запросить, звісно), я збираюся прийти у червон
