Вийшла з Миколою на руках і ступила на мокрі сходи. Дощові краплі пробивалися крізь напіввідчинені двері підїзду, змочуючи моє волосся. На вулиці не було ні душі навіть собаки ховалися від такої погоди. Холод пронизував крізь одяг, але йти було нікуди.
Ми блукали містом кілька годин, дитина міцно притиснулася до мене. Нарешті нас помітила сусідка, бабуся Марія запропонувала зайти в її маленьку, але затишну хатинку. Дала рушник, гарячий чай і зімяла диван, щоб Микола міг поснути. Тієї ночі я плакала тихо, дивлячись у стелю. Знала щось має змінитися.
Наступні дні були важкими. Шукала роботу, але хто візьме саму з малою дитиною? Грошей на їжу ставало все менше, а сором у очах знайомих болів гірше за голод. Андрій і Оксана поводилися так, ніби я для них не існую. А я відчувала, що зникла з їхнього життя, наче її витерли ганчіркою.
Через тиждень прийшов лист. Спочатку подумала чи то податки, чи борг який. З тремтінням розкрила конверт і слова змінили все: *«Шановна пані Софія Коваленко, повідомляємо, що ви єдина спадкоємиця майна покійної Марії Шевченко, вашої далекої тітки»*
Перечитала тричі. Не вірила. Марія, яку бачила лише раз у дитинстві, залишила мені все: великий будинок на околиці Києва, рахунки в банку та частку в солідній торговій компанії.
Того ж дня пішла до нотаріуса. Крок за кроком оформила спадщину. Вперше за довгі роки відчула, що для мене теж сходить сонце. Купила новий одяг, дала Миколі те, чого в нього ніколи не було: іграшки, теплі речі, смачну їжу. А головне безпеку.
Роки минали. Навчилася керувати справами тітки і, на подив усім, добре впоралася. Почала розумно інвестувати, оточувати себе надійними людьми. Поступово моє імя стало відомим у бізнес-колах: сильна, елегантна, загадкова жінка. Ніхто вже не згадував про той дощовий вечір.
А ось Андрій і Оксана втрачали усе. Їхня фірма розвалювалася: помилки, борги, втрачені партнери Шукали інвесторів, але двері перед ними зачинялися.
Одного ранку дзвінок від мого адвоката:
*«Пані Софіє, компанію родини Мельників виставляють на продаж. Якщо бажаєте можете взяти участь у торгах.»*
Серце забилося. Настав той момент. Доля піднесла мені на тацірці те, про що мріяла тієї дощової ночі.
Прийшла на аукціон у витонченому костюмі, зібраним у класичний пучок волосся. Ніхто не впізнав мене. Я вже не була тією зневірованою жінкою.
Коли оголосили переможця, обличчя Андрія й Оксани зблідли. Тепер їхній бізнес належав мені. Навіть не глянула на них лише підписала документи зі спокійною усмішкою.
Ввечері Андрій прийшов до мого офісу. Постарілий, зі згорбленими від турбот плечима, він благав:
*«Софіє будь ласка не кидай нас. Ти ж знаєш без цієї компанії нам кінець.»*
Я подивилася йому в очі. Це був той самий чоловік, що вигнав нас із сином у непогоду. Тепер він же просив милосердя.
*«Андрію, відповіла я холодно, життя дивна штука. Я казала, що ти пожалкуєш. І ось настав твій день.»*
Оксана теж намагалася мене вмовити. Сльози котилися по її щоках, але я бачила лише ту жінку, що виштовхнула нас у дощ із переляканою дитиною.
*«Софіє, ми помилилися! Ми були сліпі від гордині май милосердя!»*
Я гірко посміхнулася:
*«Милосердя? А воно було в вас, коли виганяли нас у ніч? Коли Микола плакав і благав вас не відпускати? Тоді вам було байдуже.»*
Вони пішли, похиливши голови. Бізнес був моїм, а вони залишилися з нічим.
Роки потому Микола виріс сильним і розумним хлопцем. Іноді я розповідала йому про ту дощову ніч. Казала: *«Ніколи не втрачай гідності, навіть якщо весь світ від тебе відвернеться.»*
А коли я бачила Андрія на вулиці у потертому пальті, з порожнім поглядом відчувала спокій. Не радість помсти, а відчуття справедливості.
Бо того дощового вечора я пообіцяла собі: одного дня вони пожалкуватимуть. Так і сталося.
