Юрчику, ці киці жили тут ще до того, як ти зявився у моєму житті. З якого дива я маю від них відмовитися? холодно вимовила Лада. Те, що ти пропонуєш, називається зрадою
Лада виросла у маленькому місті на Поділлі, де вічної зелені вистачало навіть для мрій. Влітку вулички ховались у затінку старих каштанів, а клумби палахкотіли кольорами від ранньої весни до холодних дощів, наповнюючи простір запахом меду та польових квітів. І саме тут було легко подумати про те, що насправді головне
Маму Лади життя забрало ще у дитинстві, і маленькою її виховала двоюрідна тітка Олена Петрівна. Особисте щастя Олені так і не усміхнулося шепелявій, кульгавій дівчині випало життя у самотності, без справжньої любові. Та невитрачена ніжність і тепло вона щедро віддала Ладі. Лада обожнювала тьотю, дякувала їй за все й називала просто «мама Олена».
Мамо Олено, я вже вдома! дзвінкий голос лунав в коридорі після уроків, прогулянок, а згодом і після університету.
Доцю, рідна! Ну як там у тебе справи?
Лада дуже рано навчилася читати: мама Олена багато працювала з нею, голосно читала книжки про тваринок, птахів, комах. Затишні вечори з книжками стали для них теплою родинною традицією.
Коли Ладі було приблизно дванадцять, вона принесла додому з вулиці замерзлого кошеня.
Мамо Олено, йому так сумно… Дивися, який він малий, покинутий, очі дівчинки блищали від сліз.
Ладусю, давай візьмемо його до себе, Олена Петрівна притисла дівча до грудей.
Так у домі зявилася киця Мурка. А через кілька років Олена Петрівна сама принесла з роботи ще одне сліпе кошеня.
Уявляєш, дитино, сьогодні під двері нашого офісу залишили коробку з малечою. Ну як так можна? З дівчатами розібрали по домівках втомлено зітхнула Олена.
Мамо Олено, тепер у нас дві киці! Як це чудово!
Лада захоплено прийняла нового члена родини. Мурка спочатку з байдужістю глянула на кошеня, а потім обережно підняла його за загривок на диван і почала ніжно вилизувати як рідну кровинку.
Минали роки. Лада брала на себе все більше домашніх турбот: прибирання, готування, закупівлю продуктів. Вона знала, які ліки потрібні мамі Олені, памятала всіх лікарів у місцевій поліклініці й завжди супроводжувала тьотю до лікарів. Вдвох їм було добре: читали, обговорювали фільми, вистави, могли говорити про що завгодно.
Коли у житті Лади зявився Юрко, з яким вона познайомилася на виставці у Вінниці, дівчина нічого не приховувала. Мама Олена при першій зустрічі відчула слабкий неспокій: їй здалося, що хлопець не щирий до кінця. Згодом переконала себе, що це просто тривога за рідну дитину.
Для Олени головним було щастя Лади. Вона відпустила її у доросле життя: Лада та Юрко винайняли квартиру, почали жити разом.
Тепер вона приїжджала до мами Олени двічі на тиждень у вівторок і суботу. У суботу кликала Юрка з собою, але він щоразу знаходив нову відмовку.
Ладо, ну ж ті киці Ну пожалій їхній запах, шерсть, ті миски всюди. Як ти там жила?
Юрко морщився, закушував губу, а Лада лише сміялась, намагаючись перевести розмову на жарт.
Юрчику, ти навіть не уявляєш, скільки вони дають радості!
Та яка з них радість, Ладо?
Вони справжні бешкетниці: пухнастяться, кумедно бються, муркочуть на грудях і ганяють тапці. А як із клубочком чи стрічкою граються Ти б чув, як вони гудуть!
Ні, Ладо, я тих котів не люблю. Ти не ображайся, суворо казав він. Там ваші бабські справи прибирання, теревені Я вже вдома посиджу. Лише щось смачненьке зготуй буду чекати.
Останнім часом здоровя у мами Олени зовсім похитнулося. Лада майже щодня, після роботи, їздила до неї. Вона хотіла, щоб Юрко переїхав у тітчину квартиру, та він рішуче відмовився, і Лада розривалася між двома найріднішими людьми.
Домашньої роботи побільшало: прання щодня, підлоги з хлором. Знесилений дім просочувався ароматом старості та хвороби. Лада тривожилась, та розуміла кінець неминучий
Мама Олена пішла тихо, на світанку. Ту ніч Лада була поруч шепотілися до ранку, дочитували улюблену книгу. Лишивши увімкнену лампу, Лада заснула.
Вранці її розбудив спів горобців під вікном. Швидко вмилася, зайшла у кімнату:
Мамо Олено мамцю
Вона схопила телефон.
Юро, мами не стало, слова з надломом у голосі моментально розбудили хлопця.
Після похорону Лада почувалася порожньою єдина рідна людина відійшла. Вранці, коли вона знайшла тітку без ознак життя, біля ліжка лежав конверт. Усередині було заповіт і лист.
«Моя люба Ладусю!
Я знаю, як тобі боляче. Пригорнути та приголубити тебе мені вже не вдасться. Мама твоя пішла рано, тата від тебе життя позбавило. Залишилася я.
Доню, знай, як сильно я тебе люблю! У будь-яку хвилину, коли тобі сумно чи радісно я поряд, у серці.
Квартира твоя. Хай вона проста й старенька, але ж свій кут завжди прихисток дівчини.
Ладусю, єдине моє прохання подбай про моїх стареньких улюблениць. Мурка та Лиска. Відтепер у них лише ти.
Будь щаслива! Я люблю тебе.
Твоя мама Олена»
Лада плакала, перечитуючи лист знову і знову. Обнімала киць, гладить, прошепочувала їм теплі слова. Вони стали для неї такими ж рідними, як мама Олена.
Вона вирішила переїхати до тітчиної квартири. Треба було навести лад, перебрати спогади, дбати про киць і вибудовувати нове життя.
Юрко їхати відмовився.
Ладо, поки давай поживемо окремо. Я не уявляю життя з тими котами. Ну і запах той… його сірі очі потемніли.
Ладі було боляче, але біль втрати заглушав усе.
Минали дні, все поверталось у звичне русло. Лада гралась із кицями, читала улюблені книги, змінювала фіранки. Юрка бачила все рідше, і їй ставало легше.
Якось в двері подзвонили.
Юро? Проходь, з посмішкою запросила Лада.
Ладко, привіт! Я так скучив! обійняв міцно. Як тут затишно! І запаху нема. Ти, мабуть, позбулась котів?
Раптом Лада різко відступила.
Що значить позбулася?
Ну, коти ті ж бабині Я памятаю, як пахло шерсть, та миски…
Юрко пройшов у кімнату.
Вони ще тут?
Мурка спокійно полювала за власним хвостом, а Лиска релаксовано чистила лапку.
Юро, ці киці жили тут задовго до твого приходу. З якої радості я маю їх віддати? холодно відповіла Лада.
Ладо, та перестань. Квартира чудова! Треба зробити ремонт, купити меблі, сучасну сантехніку. І без котів!
Він став поруч і подивився їй в очі. Дівчина витримала цей погляд.
Юро, те, що ти хочеш, це зрада.
Ладо, це не зрада, а здоровий глузд. Я ж не кажу їх викинути на вулицю. Давай знайдемо їм притулок. Я навіть заплачу за їхнє перебування там сам віддам гривні. Головне щоб вони поїхали!
Думаєш, гроші все вирішують?! Не розумієш ти… Вони для мене як сімя, не менш потрібні, ніж я для них!
Ладо, подумай сама. Треба думати про майбутнє карєра, шлюб, діти Час іде!
Я рішення прийняв. Або сімя зі мною, або ти залишаєшся з котами.
Говорив упевнено, майже повчально, ніби був певен: усе вже вирішено. Він не розумів її мовчання, адже для нього це були лише старікиці зайвий тягар. А для Лади найцінніша нитка до мами Олени, її коріння, її світ.
І тут Лада раптом ясно відчула: не зможе жити під таким тиском, у холоді ультиматумів. Напруга між ними стала більшою за будь-які почуття.
Як думати про дітей із людиною, яка наказує відмовитися від тих, кого вони з мамою рятували та вирощували разом?
Юро, йди. Мені треба побути на самоті. Я ще не встигла оправитися після втрати мами Олени, а ти ставиш такі умови. Прошу, йди.
Я піду! А ти подумай, хто для тебе важливіший! Головної ролі ти для мене не граєш!
Раптово розвернувшись, він гучно грюкнув дверима. Кристалевий сервіз у шафі задзвенів, а киці злякано підскочили на дивані. Лада відчула, як усе всередині стискається і гостро, і полегшено водночас.
Вона впала на диван, обійняла своїх пухнастиків міцно-міцно й прошепотіла:
Рідненькі мої! Я вас ніколи й ні за що не залишу! Мамо Олено, ти чуєш? Я їх НІ-КО-МУ не віддам
Через кілька днів Лада поверталася ввечері з роботи й побачила Юрка під вікнами. Він стояв, ніби винюхуючи інший світ за сонячними фіранками.
Побачивши її, він загорів на зустріч. Але Лада, піднявши руку у стримуючому русі, мовчки минула:
Ні, Юрчику, ні Я обираю котиків! і сховалась у підїзді.
Двері зачинилися за нею, остаточно ставлячи крапку в історії доброї дівчини та байдужого хлопця.
Киці Лади прожили так довго, як їм судилось. Кожен їхній крок, тихе муркотіння та мяка шерсть нагадували їй про маму Олену, про ясне дитинство і світлі роки.
Бо родина не тільки кровна, це той, хто зігріває серце, хто поруч, коли холодно. Це догляд і ласка, вірність без умов, без торгу.
Зрада несумісна з любовю. Там, де по-справжньому тепло, місця для чужих ультиматумів немає.
Бо чисто там, де не смітять, а тепло де піклуються душею.
А коли поруч тихо мурчить пухнатий реактор любові у домі завжди затишно й справді родинно.
