Тихий вечір у селі вкривав усі довкола мякою темрявою, коли Антоніна Семенівна, яку всі в селі знали просто як бабу Тоню, вийшла зі свого старенького будиночка і, підійшовши до сусідського паркану, тричі постукала костками пальців у віконне скло. Скло відповіло глухим, але знайомим звуком. За мить у вікні зявилося здивоване, зморшками вкрите обличчя сусідки Степанівни. Вона розчинила старі, скрипучі двері і зявилася на ґанку, поправляючи непокірну пасмо сивих волосся.
Тонечко, рідненька, чого ж ти стоїш, наче чужа на порозі? Заходь, не соромся, я якраз чай ставлю, прокричала вона через двір, але в голосі вже читалося занепокоєння.
Ні, Маріє Степанівно, дякую, не зайду, голос Антоніни тремтів, і вона сама дивувалася цій раптовій слабкості. Справа в мене до тебе, важлива, дуже важлива. Слухай, сусідонько, мені треба в місто збиратися, у саму що не на є обласну лікарню. З направленням, терміновим таким. З очима моїми біда сталася, зовсім замучилася я. Сльозяться вони без перепочинку, усе розпливається переді мною, наче в густому тумані, а вночі так болять, що світ не милий. Лікар наш, молодий ще, подивився й руками розвів треба, каже, операція, і терміново, інакше інакже зовсім осліпнути можу. Куди їхати, як розуму не прикладу, сама я, зовсім сама. Але думаю, світ не без добрих людей, підкажуть, направлять, куди треба.
Тонечко, ріднесенька, звісно, звісно, їдь, не вагайся! одразу ж відгукнулася Степанівна, переступаючи з ноги на ногу у своїх потертих капцях. За господарством твоїм придивлюся, за твоєю кізочкою Марусею, за курочками, за всім-усім! Не переймайся так! Ти правду кажеш одній у темряві лишитися, це ж яким горем обернеться? Їдь, та хранить тебе Господь!
Антоніні Семенівні було далеко за сімдесят. Життя її, довге й неймовірно важке, мотало її по світу, випробовувало на міцність, било так, що, здавалося, вже й піднятися не можна. Але вона піднімалася. І врешті-решт, немов поранена пташка, знайшла собі притулок тут, у цій тихій селищі, у будиночку, що дістався від давно померлих родичів. Дорога в місто здавалася їй нескінченною й лячною. Сидячи в трясучому автобусі, вона стискала в руках свою потерту торбинку й без кінця крутила в голові одну й ту саму тривожну думку.
«Ножем ножем будуть до очей моїх торкатися? Та як же це можливо? Хоч і казав лікар, заспокоював: «Не бійтесь, бабусю, операція не складна», а серце ноє, передчуттям якимось важким стискається. Страшно. Ой, як страшно-то одній».
У лікарняній палаті, куди її виявило, було чисто, пахло ліками й тишею. Біля вікна на ліжку лежала ще молода жінка, а навпроти така сама, як і вона, літня. Від цього сусідства на душі в Антоніни Семенівни стало трохи спокійніше. Вона втомлено опустилася на запропоноване ліжко й подумала: «Ось лихо яке, горе моє не самотнє. І молодих, і старих ця хвороба не милує».
Після обіду, який тут називали «тихою годиною», до палати нагрянули родичі. До молодої жінки примчав чоловік із сином-школярем, навантажені пакетами з фруктами та соком. До іншої сусідки прийшла дочка з чоловіком і маленькою кучерявою онукою, яка дзвінко сміялася й балакала без упину. Вони оточили свою маму й бабусю турботою, увагою, теплими словами. У палаті стало голосно, весело й нестерпно самотньо. Антоніна Семенівна відвернулася до стіни й зітхнула. Ніхто не прийшов до неї. Ніхто не приніс їй ні яблучка, ні простого доброго слова. Вона була тут зовсім одна, всіма забута, нікому не потрібна стара. Серце стиснулося від гіркої, пронизливої заздрості й безнадійної туги.
Наступного ранку відбувся обхід. До палати увійшла жінка-лікарка у білосніжному, ідеально випрасуваному халаті. Вона була молодою, гарною й випромінювала такі спокій і впевненість, що бабі Тоні відразу стало легше.
Ну як ваш самопочуття, Антоніно Семенівно? Як настрій, бойовий? голос у лікарки був низький, оксамитовий, сповнений щирої участі й тепла.
Нічого, нічого, доню, терпимо, куди дінешся, заквапилася бабуся. Вибачте, мила, а як вас по імені-по батькові величати?
Вірочка Петрівна. Я ваша лікуюча лікарка. А ви, Антоніно Семенівно, розкажіть мені, а до вас хтось із родичів прийде? Діти є? Може, кого попередити треба?
Серце баби Тоні тьохнуло. Вона опустила очі й прошепотіла першу думку, що спала на думку: «Немає, доню, немає в мене нікого. Бог діток не дав»
Лікарка ніжно погладила її по руці, щось відмітила в історії хвороби й вийшла з палати. А Антоніна Семенівна залишилася сидіти на ліжку, і її ніби хто
