6 червня
Ні, мамо, не вмовляй мене! Я все одно це зроблю!
Марічко, навіщо? Поясни, чому ти так наполягаєш?
Бо він заходить у кімнату на хвилину раніше за мене! Бо я не можу на себе дивитися у дзеркало! Бо не влаштую життя по-людськи! Ні чоловіка, ні дітей не буде! Боже, мамо! Ти справді не розумієш?! і я знову не стрималася, розридалася та кинула гребінець у здивованого Тихона.
Подушка, яку він завзято дер лапами, лежала в нього над головою. Я сама вишивала її для бабусі, та велика сварка, що колись розєднала нашу родину, не дала подарувати цю річ адресатці. Чудові троянди, вишиті на оксамиті, тепер радували моє око, хоча іноді й потрапляли під жорстокі котячі кігті нашого любого Тихона.
Тихона я свого часу принесла додому саме я, і вважала тепер за обовʼязок виховувати та піклуватися про нього у сусідів хлопчаки мало не замордували кошеня, бо вирішили, що якщо воно безхате, то й захищати його нема кому. Ввічливо питаючи їх, чим вони зайняті, я не справила на них враження недооцінили…
Але дарма! Бо хоч зовні я тендітна дівчина з нотною папкою, батько подбав, щоб у мене був чорний пояс з карате й ціла купа нагород, які займали полицю, щодня дратуючи під час прибирання. Я не любила прибирати, а пил на “символах великих звершень” доводив до розпачу. Мама ж вважала: нагороди мають нагадувати мені про мою ціну.
Мої спортивні вміння стали в пригоді тож компанія хуліганів втекла, а в мене зявилося хворобливе лисе кошенятко з лискучим голим хвостиком. Швидко хвіст обріс шерстю, а мій знайда став пухнастим, впевненим котом, переконаним, що я його власність, і турбуватися немає про що. Живе собі на втіху, вряди-годи дозволяючи мені почухати його під вухом.
У день, коли Тихон став частиною нашої сімї, я прийшла додому з консерваторії у розпачі: підготовка до конкурсу не йшла як слід, пальці не слухалися щойно у залу вступав однокурсник, Олександр. З Сашком ми зналися ще зі школи, потім разом навчалися у музичному училищі і раптом за кілька місяців розлуки він став для мене іншим, майже несамовитим. Коли обійняв мене, ненароком розповідаючи щось однокурсникам, я завмерла під його рукою в мені прокинулися якісь зовсім нові, майже болюче-радісні відчуття, такі сильні, що хотілося стояти от так вічно, відчуваючи тепло його долоні.
Коли Сашко побіг у свою аудиторію, весело махаючи нотами нового твору, я лаяла себе за дурість. Якось же треба таке вигадати! Але нове хвилювання, що оселилося у серці, не відпускало, і я ловила на собі погляд свого “принца”, а щойно той помічав мене опускала очі.
Це було водночас боляче й прекрасно. З одного боку, я мріяла відверто поговорити із Сашком, з іншого боялася так, що темрява спливала перед очима, а пальці ураз ставали льодовими.
Я мучилася. Розповісти про свою закоханість не наважувалася: мати не зрозуміє. Вона ніби й найближча людина, та ми з мамою не прості у стосунках. Любимо одна одну до тремтіння, і… обидві з характером. Треба вміти себе стримувати, не ображати кому ти дорога та далеко не завжди виходило. Ось тоді в домі наставала тиша не сварки з криками, а мовчазне закривання дверей. Моя бабуся колись казала: “Культурне знищення одне одного. Феноменальна глупота!”
Я погоджувалася, але змінити щось не могла. Зазвичай саме я першою шукала примирення.
Я точно знала мама любить мене так, що аж боляче. Для Альбіни Григорівни в світі не було нічого важливішого за дочку. Вона була готова на все тримати під скляним ковпаком, аби тільки жоден вітер не зіпсував мене.
Мама мене оберігала як уміла. Я про світ знала небагато: дім, навчання, рідкісні виїзди з батьками на природу або у відпустку. У таборі ніколи не була, а шкільні знайомі залишалися знайомими дружити з ними не хотіла. Дітей маминих подруг вона схвалила для мене у “друзі”, але і Лада, і Семен були мені чужими: Лада доскіпувалася і давала образливі прізвиська, а Семен ще першого дня відкрутив голову моєму улюбленому ведмедикові зі словами: “Так йому й треба!”
Моя бабуся, Одарка Йосипівна, казала мамі: “Не ломи дитину! Дай їй право вибору! Забереш його зараз вона це не пробачить”. Мама парирувала, що поки вона за мене відповідає їй і вирішувати.
Щоразу після таких розмов я повторювала: “Я не твоя власність!” Маму це злостило: “Свій розум треба мати!” “Я маю!” ображалася і в хаті панувала тиша.
З бабусею довелося розірвати контакт після “великого скандалу” у нашій родині. Хто правий не думаю, всі в чомусь завинили.
Бабуся колись по-гарячому кинула мамі: “Треба нерви свої тримати, коли дитину носиш… Ти знала про свої хвороби треба було думати!” Мама не витримала, а потім, коли носила другу дитину, періодично доводила всіх до сліз своїми примхами та істериками. Ребёнок не вижив. Винити когось даремно, та мама впала у ще більший захист моєї особи, тримаючи біля себе, наче скарб.
Я одного разу запитала: “Мамо, чому ви не спробували ще? Хотіла ж сина?” Вона тоді так подивилася, що я більше не питала.
Бабуся була єдиним, кому я могла б довірити найпотаємніше, але вона поїхала до Львова, продавши свою квартиру й почавши нове життя, казала: “Так буде краще, синочку!” Тато раз на рік їздив до неї і мама не заперечувала, але відпускати мене відмовлялася: “Не хочу, щоб тебе налаштовували проти мене!”
Я зберігала фото бабусі у улюбленій книжці, інколи потай милувалася, коли мати не бачила. Її портрет-фотографія вражав: як можна було сфотографувати так, що наш “родовий скарб” ніс здавався вдвічі меншим, ніж мій? Дивлячись на себе у дзеркало, я плакала.
Ніс. Родинний. Виразний і “обурливо прекрасний”… Я залишала для себе лише “виразний”, бо нічого прекрасного у ньому не бачила.
Він просто величезний! якось вигукнула Лада, з якою я не бачилася понад десять років, доторкуючись манікюреним пальцем до мого носа. Вибач, але це кумедно! Справжня Буратіно! А цілуватися він не заважає? Ой, Марійко, ти що, справді? Ніколи ще не цілувалася? Який жах! У твоєму віці й досі без хлопця! Просто дикість!
Я ледь стрималася тоді. Хотіла вчепитися у її доглянуті кучері й повидирати половину… Хто вона для мене? Подруга? Та де там. Просто знайома з дитинства, яка живе в Іспанії, а сюди приїздить зрідка. Зустріч організувала мама чомусь вирішила, що так “треба”.
Дочко, так не можна! Ви ж стільки років не бачилися!
І не треба!
Маріє, це потрібно!
Кому?
Тобі! Потім зрозумієш.
Дякувала я мамі подумки, у найпікантніших формах відомих моєму роздратуванню. Але після тої зустрічі я вперше прийняла справді доросле, самостійне рішення: зроблю ринопластику!
Ні! мама зблідла. Я не дозволю! Навіщо це?
Маро, не відмовляй! Батько вже згоден. Я вирішила!
Ти не посмієш… прошепотіла мама так тихо, що я ледь почула.
Потім і вона, і я плакали цілий день. Вночі мама встала й попросила у батька номер телефону Одарки Йосипівни.
Наступного дня я полетіла до Львова. Мати сама відвезла мене в аеропорт, а на прощання прошепотіла:
Ми у житті робимо так багато дурниць, моя дитино! Не повторюй моїх помилок. Я чекаю на тебе, люблю понад усе на світі.
Я лише кивнула і сіла у літак. Там мене чекала бабуся і це тепер було головне.
Бабуся зустріла мене настільки тепло, що по-справжньому поговорили ми тільки через два дні, коли пристрасті вляглися.
Маріє, чому твоя мама раптом стала справжньою жінкою?
Не знаю, може, тому, що я вирішила відрізати собі ніс…
Вигадала таке! Ти ідеальна, трохи макіяжу і все чудово.
Ой, і ти туди ж! Бабусю, я Буратіно!
Хто таке сказав?
Знайшлися…
Стримуючи сльози через спогади про гламурну Ладу, я слухала далі. Бабуся, взявши мене за руку, суворо сказала: “Ті, хто обговорюють людей, особливо жінок, так це не люди. Немає в природі досконалих! Якщо знайдеш ту, що стовідсотково задоволена собою то це буде подія світового масштабу!”
Може, мені подати заявку до книги рекордів України на найвидатніший ніс? жартувала я.
Зачекай! бабуся принесла синій фотоальбом. Це ті, для кого наш родовий ніс не став на заваді щастю. Оце твої предки. Серед них тітка Софія, що пережила лихоліття, втрату рідних. Її руки рятували життя людям, хоча завжди соромилася свого носа. Перед операціями для неї шили спеціальну маску щоб не натирало.
Вона показала мені їхні фото. Хтось був красивим, хтось ні, та кожен мав свою долю, любов, дітей, онуків. Бабуся підійшла до комода, дістала різьблену скриньку:
Бери, Маріє. Це сережки, зроблені твоїм прапрадідом-ювеліром для своєї коханої Лілії, які передавалися від матері до дочки. Тепер вони твої.
Сережки були красиві, з ліліями відразу перехопило подих.
Оце і є справжня фамільна цінність, сказала я.
Як і твій ніс, Маріє! Уяви, якби я вирішила переплавити ці сережки на щось сучасне без історії чи душі? Хіба в цьому сенс?
Я міцно стисла руки на сережках, похитала головою: Це неправильно.
То ж не зневажай Божого задуму у собі. Тобі дано рівно те, що треба. А тепер розкажи, хто порушує твій спокій? Який він, той хлопець?
Бабусю! Звідки ти знаєш?! я почервоніла.
Велика це таємниця, зітхнула бабуся. Чи я й сама молодою не була?
Всю ніч ми проговорили про мої страхи, Сашка, плани. Я знову відчула легкість. У мене зявилася людина, з якою можна поділитись найпотаємнішим.
Вранці бабуся збирала валізу.
А ти куди?
Мені час збирати каміння, Маріє. Я дуже скучила за вашою сімєю. Маю побачити твою матір, виправити старі помилки.
Я допомогла їй зібрати речі та викликала таксі.
Потім, сидячи у своїй кімнаті, обіймаючи Тихона й прислухаючись до розмов на кухні, я мріяла просто піти й сісти поряд з мамою і бабусею, взяти їхні руки, спитати: чи порозумілися?
Але я знала: головне нині не порушити цю крихку згоду. Збудувати щастя важко, а в одну мить зруйнувати дуже легко.
Минув рік. У день мого весілля Альбіна, посміхаючись крізь сльози, ніжно поправляла у вусі мою сережку з лілією, накидала фату і питала:
Готова?
Мить, припудрю “родову цінність”! жартую я, поглядаючи у дзеркало.
Я щасливо згадала, як уперше запитала Сашка: “Ти справді не проти мого носа?”
“Ти ідеальна, Марічко! А чому питаєш?” його подив був настільки щирим, що я аж примружилася від щастя.
Посмішка, іскорка з-під вій, тонкі руки на шиї коханого, який нещодавно виграв міжнародний конкурс:
Просто так, любий. Просто так…
