Рання весна
Маленька Олеся, чотирирічна дівчинка, уважно розглядала «новенького», що зявився у їхньому дворі. На лавці сидів сивий пенсіонер, опираючись на тростину, ніби чарівник із казки.
Дідусю, ви чаро́вник? прямо запитала дівчинка.
Отримавши заперечну відповідь, вона трохи засмутилася.
Тоді навіщо вам цей посох? продовжила Олеся.
Це мені замість ноги, щоб легше ходити пояснив Іван Петрович і представився.
Значить, ви дуже старий? знову допитувалася цікава дівчинка.
Для тебе старий, а для мене ще ні. Просто нога болить, недавно зламав. Не вдало впав. Ось із паличкою поки ходжу.
Тут вийшла бабуся Олесі й, взявши її за руку, повела до парку. Ганна Михайлівна привіталася з новим сусідом, він усміхнувся. Але дружба шістдесятидворічного чоловіка швидше завязалася саме з Олесею. Дівчинка, чекаючи на бабусю, вибігала у двір раніше й встигала розповісти старшому другові всі новини: про погоду, про те, що бабуся спекла на обід, і що її подружка хворіла тиждень тому
Іван Петрович завжди частував маленьку сусідку смачною шоколадною цукеркою. І щоразу дивувався: дівчинка дякувала, розгортала цукерку, відкушувала рівно половину, а другу акуратно загортала назад у фантик і ховала у кишеню курточки.
А чому не зїла всю? Не смакувала? запитував він.
Дуже смачна. Але треба поділитися з бабусею відповідала Олеся.
Пенсіонер був зворушений, і наступного разу вже приніс дві цукерки. Але дівчинка знову відкусила половину й сховала решту.
Ну, а тепер для кого бережеш? здивувався Іван Петрович.
Тепер можна дати мамі й татові. Вони самі куплять, але дуже раді, коли їх частують, пояснила Олеся.
Зрозуміло. Мабуть, у вас дуже дружня родина, здогадався сусід. Тобі пощастило, доню. І в тебе добре серце.
І в моєї бабусі теж. Бо вона всіх дуже любить почала розповідати Олеся, але бабуся вже вийшла з підїзду й взяла її за руку.
Ох, Іване Петровичу, дякуємо за частування. Але онучці, да й мені, ліпше не їсти солодке. Вибачте
То як же мені бути? збентежився він. А що ж тоді можна?
У нас усе є Дякуємо, нічого не треба, усміхнулася Ганна Михайлівна.
Ні, я так не можу. Дуже хочеться вас частувати. До того ж я налагоджую добросусідські стосунки й не соромлюся цього, засміявся Іван Петрович.
Тоді перейдемо на горіхи. І їсти їх будемо тільки вдома, чистими руками. Добре? бабуся вже зверталася і до сусіда, і до онуки.
Дівчинка й Іван згідливо кивнули, і наступного разу Ганна Михайлівна вже знаходила в кишенях Олесі кілька волоських горіхів або фундуку.
Ой ти, білочко моя. Горішки носить. А ти знаєш, що це зараз дороге задоволення, а дідові потрібні ліки? Бачиш, він кульгавий?
Він зовсім не старий дід і не кульгавий. Нога в нього видужує, заступилася за друга Олеся, і він до зими хоче знову на лижах ходити.
Ще й на лижах? сумнівно похитала головою бабуся. Ну, тоді молодець.
А мені купите лижі, ба? попросила Олеся. І ми з Іваном Петровичем разом кататимемося. Він обіцяв навчити
Ганна Михайлівна, гуляючи в парку з онукою, почала помічати сусіда, який тепер активно ходив алеями вже без тростини.
Дідусю, я з тобою! Олеся наздоганяла Івана Петровича і йшла поруч, весело вимаху
