**Щоденник**
Мамо, може, нехай бабуся піде та й загубиться? Тоді всім буде легше, з викликом промовила Оксана.
Мамо, ну скільки можна? Тепер ти все життя мені це виказуватимеш? ображено відповіла пятнадцятирічна дівчина.
Не все життя, а доки вона з нами. Якщо вийде на вулицю, то заблукає…
І загине десь під парканом, а ми житимемо з почуттям провини… Ну що, може, нехай? знову запитала Оксана.
Що «нехай»? не зрозуміла мати.
Нехай піде та й зникне. Сама ж казала, що втомилася з нею возитися.
Як ти можеш таке говорити? Вона мені свекруха, не рідна, але для тебе бабуся.
Бабуся? Оксана примружила очі, як робила, коли злилася. А де вона була, коли її синок нас кинув? Коли відмовлялася зі мною сидіти? З власною онукою? Вона тебе не жаліла, коли ти хапалася за будь-яку роботу, щоб заробити хоча б гривню… Та ще й звинувачувала тебе, що чоловік пішов…
Годі! зірвалася мати. Дарма я тобі розповідала все це. Вона зітхнула. Погано я тебе виховувала, якщо в тобі нема жалю до ближнього. Мені страшно. Коли я постарію, ти й до мене так ставитимешся? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю. Не могла пройти повз бездомного кошеняти чи цуценяти, завжди додому приносила. А бабуся не песик… Мати похитала головою. Вона вже й так покарана. Твій батько кинув не лише нас і її також.
Мамо, іди на роботу, запізнишся. Я обіцяю, двері замкну, винувато сказала Оксана.
Добре, а то наговоримо ще чогось лишнього… Але мати не йшла.
Мамо, пробач, але дивитися на тебе боляче. Шкіра та кістки. Тобі всього сорок, а ходиш, як стара, ледве ноги переставляєш. Завжди втомлена. Чого ти так дивишся? Хто тобі правду скаже, як не рідна донька? Оксана не помітила, як знову підняла голос.
Дякую. Дивись, щоб вона газ не вмикала й воду не залишала.
Ось бачиш, ми з нею, як прикуті. Життя немає. Мамо, давай віддамо її в будинок для літніх. Там за нею доглядатимуть. Вона ж нічого не тямить…
Ти знову? перебила її мати.
Усім буде легше, їй перш за все, не звертаючи уваги на мамине роздратування, продовжувала Оксана.
Більше не хочу слухати. Нікуди я її не віддам. Скільки їй залишилося? Хай буде вдома…
Вона нас із тобою переживе. Іди на роботу. Я нікуди не піду, двері замкну, обіцяю, злісно відповіла дівчина.
Вибач. На тебе вже занадто багато поклали… Усі гуляють, а ти сидиш із бабусею.
Вони не помітили, що двері у бабусину кімнату були відчинені. Вона все чула, але чи розуміла невідомо. Може, через хвилину забула б.
Мати пішла, а Оксана зайшла до колишньої своєї кімнати, де тепер жила бабуся.
Бабусю, тобі чогось треба? запитала вона.
Погляд старої був порожній.
Ходімо, дам тобі цукерку, Оксана допомогла їй підвестися й повела на кухню.
А ти хто? бабуся дивилася на неї, наче вперше бачила.
Пий чай, зітхнула Оксана й поклала перед нею цукерку.
Бабуся дуже любила солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, давали лише по одній. Оксана дивилася, як та розгортала яскравий папірець. Через рідке сиве волосся просвічувала шкіра голови. Дівчина відвернулася.
Колись бабуся фарбувала волосся, робила пишну зачіску, підводила брови, малювала губи яскравою помадою. Від неї завжди пахло парфумами. Чоловіки оберталися, поки вона не почала втрачати розум.
Оксана не розуміла, що відчуває до неї: жалість, злість чи байдужість? Раптом почувся дзвінок у двері.
Мабуть, мама щось забула, подумала вона, йдучи відчиняти.
Але на порозі стояв її друг, старшокласник Ігор. Мати не схвалювала їхньої дружби, тому він приходив, коли її не було.
Привіт. Чого так рано? Мама щойно пішла, прошепотіла Оксана.
Знаю. Вона мене не помітила.
Люсенько! почулося з кухні.
Хто така Люся? запитав Ігор.
Так вона маму називає, думає, що це її донька. Зараз я її відведу. Іди у ванну й сиди тихо. У неї сьогодні прояснення. Оксана підштовхнула його до дверей.
Там нікого нема, сказала вона, зайшовши на кухню й побачивши порожню чашку.
Хочу чаю, промовила бабуся.
Та ти ж тільки… Оксана зрозуміла, що пояснення марні.
Стара забувала все миттєво. Але далекі спогади трималися міцно. Часто плутала їх із мамою, не впізнавала. Проте інколи траплялися моменти ясності, хоча й рідкі.
Оксана не знала, чи бабуся хитріє заради цукерки, чи дійсно забула. Вона зітхнула, знову налила чаю й дала ще одну солодкість.
Коли бабуся доп
