**Незапрошені гості**
Телефон розбудив Маріанну о пятій ранку. Дзвонили з незнайомого номера.
Так, сухо відповіла вона.
Маріаннусю? почувся голосний і радісний жіночий голос. Це ти?
Я, байдуже промовила Маріанна.
А це я! жінка аж сяяла від щастя. Ти мене впізнала?
Впізнала, відповіла Маріанна з ввічливості, хоча й досі не тямила, хто це.
Я ж знала, що ти мене відразу впізнаєш! продовжила жінка. Як же добре, що додзвонилася. Ти зараз можеш говорити?
Можу.
Чудово! Ми з чоловіком, дітьми вже на вокзалі. Вийшли з поїзда годину тому. Ти мене добре чуєш?
Добре.
У тебе голос трохи тихий. Все гаразд, Маріаннусю?
Усе чудово.
Я дуже рада! Спочатку ми хотіли зупинитися в готелі, думали, що в нас тут немає рідні. А потім згадали про тебе! Уяви?
Уявляю.
І мій чоловік одразу сказав: «Подзвони Маріанні. Вона нас не відмовить».
І правильно сказав. Я вас не відмовлю.
Тож ми можемо зупинитися у тебе? Я правильно зрозуміла?
Правильно. Можете.
Ми ненадовго, поспішила запевнити жінка. На пару тижнів. Хочемо подивитися місто, а потім повернемося. Бо, як кажуть, у гостях добре, а вдома краще. Ти ж не проти?
Не проти.
Ми так і думали! Особливо мій чоловік. Він одразу сказав: «Ніколи Маріанна нас не відмовить!» Адже ми ж рідня! Навіть якщо не бачилися десять років, але ж родичі. Так?
Так.
Ти зараз живеш сама?
Сама.
В трикімнатній?
Так.
Значить, ми їдемо до тебе?
Їдьте.
Будемо через годину. Ти ще там живеш?
Ще там.
Тоді чекай! Скоро будемо.
Чекатиму, відповіла Маріанна.
Вона вимкнула телефон, поклала його на тумбочку, накрилася ковдрою і заснула, не особливо переймаючись тим, що так і не згадала, хто їй дзвонив.
Через годину пролунав дзвінок у двері. Маріанна глянула на годинник, заплющила очі й перевернулася. Телефон дзвонив знову. Вона спала.
Стукіт у двері посилився, але Маріанні було байдуже. Нарешті, телефон задзвонив знову.
Так, пробурчала вона, не розплющуючи очей.
Маріаннусю? радісно скрикнув той самий голос.
Так.
Це ми! Приїхали! Дзвонимо, стукаємо ти не відчиняєш.
Ви дзвонити?
Так!
Чому я вас не чую?
Не знаю
Спробуйте ще раз.
У квартирі знову пролунав дзвінок.
Ми дзвонимо! сказала жінка.
Ні, відповіла Маріанна, не чую. Постукайте.
У двері постукали.
Ми стукаємо!
Ні, не чую.
Здається, я щось не так зрозуміла жінка занервувала.
Що?
Де ти зараз, Маріаннусю?
Як де? Вдома.
Де вдома?
У Чернівцях, випадково вимовила Маріанна. Де ж ще?
Як у Чернівцях? А не в Одесі?
Я переїхала девять років тому. Після розлучення.
Чому?
Чому розлучилася?
Чому переїхала?
Набридло в Одесі. Тут спокійніше.
У Чернівцях краще?
Набагато. Ніяких клопотів.
Що саме краще?
Усе. Приїжджай побачиш. Скільки вас?
Четверо. Я, чоловік і двоє дітей. Старший Богдан, молодший Тарасик. Тарасик уже третій рік намагається вступити до університету.
Ну то приїжджайте! У нас тут теж гарні університети.
А коли?
Хоч зараз.
Зараз не вийде У нас у Одесі купа справ. Тарасик хоче вчитися тільки там. Ми приїхали влаштуватися на роботу. Планували жити з тобою рік Але ось так вийшло.
То сьогодні не приїдете?
Ні
Шкода. Я вже налаштувалася.
І нам шкода. Ти й уявити не можеш!
Можу.
Ні, не можеш. Як подумаю, що нас чекає, навіть жити не хочеться.
Маріанна вирішила, що пора закінчувати.
Ну добре, сказала вона, якщо не зараз, то приїжджайте пізніше. Я завжди вам рада. А як тільки влаштуєтесь в Одесі дай мені адресу. Я приїду до вас у гості. Теж на пару тижнів. А там побачимо. Адже тепер у мене в Одесі, окрім вас, нікого немає. Домовились? Надішлеш адресу?
Але відповіді вона не почула звязок обірвався.
**Сміливість сказати «ні» це не образа, а захист власного спокою.**
