Давно, у маленькому містечку на Волині, жила собі самотня прибиральниця. Одного дня, вона знайшла телефон у парку. Коли ж увімкнула його, серце їй ледве не вискочило з грудей.
Олена Петрівна завжди виходила на роботу зі зорями. У вихідні місцева молодь залишала купи сміття, тому жінка приходила о пятій ранку, щоб усе встигнути. Працювала прибиральницею вона вже не перший рік. Але колись її життя було зовсім іншим.
Взявши мітлу, Олена згадала свого сина єдину радість у житті. Народила його сама у 36 років, бо з чоловіками не пощастило. Вона божеволіла від свого Тарасика. Хлопець був розумний, гарний. Лише одне її турбувало йому не подобалося їхнє скромне життя.
Мамо, коли виросту, стану справжнім козаком! казав він.
Авжеж, сину, інакше й бути не може, підбадьорювала його мати.
Коли Тарасу виповнилося 16, він подався до гуртожитку біля технікуму. Олені Петрівні було важко без нього, але син обіцяв навідуватися.
Спершу приїжджав часто. Потім познайомився з дівчиною і навіди став рідші. А одного дня повернувся додому назавжди, повідомивши, що вмирає. Олена не могла зрозуміти, за що їй і синові така доля.
Вона зібрала всі сили, щоб боротися. Лікар порадив відвезти Тараса до Києва, але лікування коштувало тисячі гривень.
Не вагаючись, мати продала хату. Але одного вечора дзвінок перервав її надії.
Вашого сина більше немає, сказав лікар.
Олена Петрівна втратила сенс життя.
Якось на зорі, як завжди, вона пішла прибирати.
Доброго ранку! привітався Михайло Іванович, виводячи свого вівчарка.
Доброго здоровя! Сьогодні так рано? здивувалася Олена.
Та вдома нудно. Вийшов з Бойком, а заразом і з вами побалакаю, усміхнувся чоловік.
Михайло Іванович був самотнім. Олена трохи ніяковіла від його уваги.
Ну що ж, підемо далі, не заважатимемо, сказав він і пішов далі з собакою.
Олена взялася за роботу, але раптом помітила телефон на лавці. Озирнулася навколо нікого. Взяла, увімкнула. На екрані фото. Хтось робив знімки та забув. Придивившись, Олена раптом заридала.
Сину мій! Та
