Тінь Цигана на білому снігу
Морозне, кришталеве повітря січня, здавалося, навіки вбрало в себе запах палаючих свічок з новорічної ялинки та гіркий присмак маминих нестриманих сліз. Останні дні в місті промайнули як болючий, розмитий кадр. Соломія так тепер звали дівчинку навіть не потрапила на шкільний маскарад. Мати, крізь сльози й тремтячими руками, все ж таки досивала їй костюм Панночки, прикрашаючи зелену сукню склярусом, що блищав, справжні смарагди. Але свята не стало. Натомість була нескінченна, виснажлива дорога потягом, засніжені поля за вікном, схожі на гігантську прошиту ковдру, та крижаний груд туги під серцем.
Тато Він просто перестав існувати. Не фізично, ні. Він розчинився, випарувався з їхнього життя, наче його ніколи не було. А потім прийшла бабуся, його мати, з обличчям гострим і жорстоким, як сокира. Її слова врізалися в память Соломії назавжди, чіткі, відточені, смертельні: «Ми терпіли тебе лише заради сина. Дерево треба рубати під себе. Повертай-но в своє село, звідки прийшла. Аліменти він платитиме, а більше жодних звязків. Жод-них».
І ось вони на засніженому сільському майданику перед похиленим, але затишним бабусиним домом. Вивантажували скупий речі під цілющими поглядами десятків цікавих очей. Сусіди. Вони вийшли, ніби на виставу. Одні дивилися з мовчазним, гірким співчуттям. Інші з ледь прихованою, їдкою злорадністю. А колись, памятала Соломія з маминих розповідей, ті самі люди ледь не заглядали в очі, підлещувались до «міської», що вдало вийшла заміж. Тепер вони бачили лише переможену, вигнану зі свого пєдесталу.
Канікули закінчилися миттєво. Нова школа зустріла її крижаною мовчанкою та колючими, вивчаючими поглядами. Вона була чужа. Біла ворона в міській сукні, з бантами, які тепер здавалися їй смішними й наївними. Дівчата, зграєю вороння, одразу ж накинулися на нову диковину.
Гляньте-но, Лялька у спідничці! почувся чийсь пронизливий сміх. Ноги-то, ноги! Зовсім палички!
Соломія зігнулася, намагаючись стати невидимкою, але їхні погляди прожирали її наскрізь.
Після уроків пекло тривало. Чистий, пухнастий сніг, що так вабив зранку, перетворився на зброю. Щільні, сліплені з ненавистю сніжки летіли в неї з усіх боків. Кожен удар був точним і жорстоким, від нього перехоплювало подих і зрадницько наверталися сльози. Вона впала на коліна, закриваючи голову руками, готова змиритися, зникнути, розтанути тут же, в сугробі.
І раптом какофонія вереску й сміху змінилася вигуками страху й болю.
Бомби їх, міська! Жвавіше! пролунав над її головою дзвінкий, бешкетний голос.
Вона підвела заплакане обличчя. Перед нею, закриваючи від снарядів, стояв хлопчина. Він сприт
