Постукали у двері. Я відчинила і переді мною стояла моя свекруха, вся промокла, з очима, набряклими від сліз. Виявилося, коханка забрала в них останню копійку.
Пятнадцять років тому ми з Віктором одружилися. Його мати тоді ж дала зрозуміти, що ми ніколи не будемо подругами. Я прийняла це. Ми жили своїм коханням, але діти не спішили зявлятися. Десять років очікувань, надій і молитов Аж поки доля нас благословила: спочатку народився Петро, а потім Олеся.
Життя не було до нас суворим. Віктор зробив карєру, ставши директором великої компанії. Я могла присвятити себе дітям, піти у декрет і цілковито поринути у родинні турботи. Моя мати жила далеко, в іншому місті, тому допомоги з її боку не було. А свекруха? За пятнадцять років її ставлення до мене не змінилося навіть на крихту. Для неї я завжди залишалася «мисливицею за статком», хитрюгою, яка вкрала її сина. У її мріях Віктор мав одружитися з «тією правильною дівчиною», яку вона сама для нього обрала. Але Віктор обрав мене.
Ми жили, ростили дітей, а я ігнорувала її холодні погляди. Аж поки одного дня все розсипалося.
Памятаю кожну деталь того дня. Ми щойно повернулися з прогулянки, діти в передпокої знімали взуття, а я поставила чайник на вогонь. Раптом помітила папірець на столику біля дверей. Ще не підійшовши ближче, відчула, як мороз пройшов по спині. Будинок був дивно порожній. Речі Віктора зникли.
На папірці неохайним почерком він написав:
*«Пробач мене. Так сталося, я закохався в іншу. Не шукай мене. Ти сильна, ти впораєшся. Це краще для всіх.»*
Його телефон був вимкнений. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Він просто розчинився у повітрі. Залишив мене саму із двома малими дітьми на руках.
Я не знала, де він, хто та «інша». У відчаї я подзвонила свекрусі. Сподівалася почути пояснення, хоч якусь розраду. Натомість почула:
Це вся твоя провина. У її голосі звучала задоволеність. Я завжди знала, що так і закінчиться. Тобі варто було передбачити.
Я оніміла. Що я зробила? Чому вони так мене ненавидять? Але не було часу на звинувачення у мене були діти і майже жодних грошей. Віктор не залишив навіть копійки.
Я не могла працювати нікого не було, з ким залишити дітей. Тоді я згадала про старий підробіток перевірку студентських робіт. Так ми й виживали. Кожен день боротьба за шматок хліба. Шість місяців і жодного сліду від Віктора.
Одного осіннього вечора, коли я клала дітей спати, почула настирливий стукань у двері. Хто це міг бути у таку пору? Сусіди?
Я відчинила і ледве не впала.
Це була свекруха. Розбита, мокра, обличчя в слізах.
Дозволиш зайти? прошепотіла вона, і я, не думаючи, відступила.
Ми сіли на кухні. Між риданнями вона розповіла мені все. Та «нова коханка» Віктора виявилася шахрайкою. Вона витягла з нього всі гроші, втягла у борги й зникла разом із усім, що мало цінність.
Віктор опинився у злиднях. Будинок коханки брехня, майбутнє ілюзія. Навіть свекруха втратила все: заклала квартиру заради нього, і тепер банк погрожував викинути її на вулицю.
У нас більше нічого немає, схлипувала вона. Допоможи Будь ласка Мені нікуди йти
Вона дивилася на мене, як побитий собака, благаючи залишитися хоч на кілька днів.
Я стиснула кулаки. Голова гула від тисячі запитань. Я згадала всі її гострі слова, погляди зневаги, роки, коли я почувалася чужою у власній родині. І тепер вона просить допомоги?
Частина мене хотіла відплатити їй тим самим. Сказати: *«Ідіть геть, тепер розбирайтеся самі!»* Але інша частина та, що ще вірила в любов, у доброту, у моїх дітей не дозволяла мені бути жорстокою.
Я мовчала. Очі палали.
Що обрати? Помсту чи милосердя?
Поки я вагалася, встала, зварила чай і поставила перед нею чашку.
Бо іноді бути людиною значить вибирати не серцем, а совістю.
