Ніколи не забуду того дня, коли знайшла плачучу дитину у візочку біля дверей сусідки, Олени. Вона була так само шокована, як і я.
Побоюючись найгіршого, я звернулася до поліції, сподіваючись, що знайдуть батьків малюка. Але дні перетворилися на тижні, і ніхто не оголосився.
Зрештою ми з чоловіком усиновили хлопчика й назвали його Тарасом.
Вісім років ми були щасливою родиною аж поки мій чоловік не помер, і я залишилася сама з Тарасом. Попри біль, ми знаходили радість разом.
Та й уві сні мені не мігло привидітися, що через тринадцять років після того, як Тарас увійшов у моє життя, на порозі зявиться його рідний батько.
Був звичайний вівторок. Один із тих днів, що розчиняються у повсякденності, непомітні, як тінь. Я щойно закінчила прибирати після вечері, руки ще пахли часником і томатною підливою, коли дзвінко пролунав. Я нікого не чекала. Рідні й друзі знали, що ввечері я люблю тишу, тому це було дивно.
Я відчинила двері і передіною стояв чоловік. Його напружена постава й те, як він нервозно підправляв піджак, зраджували, що він не звик до таких візитів. Кашлянові очі відразу привернули мою увагу, і мене раптом охопило відчуття чогось знайомого, хоча я не могла зрозуміти, звідки.
Вибачте за турботу, промовив він, і голос його тремтів. Ви Ви Лілія Гончаренко?
Я кивнула, досі не розуміючи, хто переді мною.
Так, це я. Чим можу допомогти?
Чоловік ковтнув, пальці міцно стискали край піджака, ніби він тримався за нього, щоб не впасти.
Думаю Ви можете
