Моя мама і сестра бачили в мені лише гаманець вони ніколи не вважали за потрібне просто поцікавитися, як я.
Я виріс у сім’ї, яка ніколи не була справжнім домом. Нас було троє: мама, старша сестра й я. Батько? Привид минулого, лише прізвище в свідоцтві про народження. Я його не знав, а кожна спроба заговорити про нього зустрічалася матір’ю з мовчанням, наче його існування було забороненою темою.
Отже, залишалися ми троє я, мама й сестра Оксана. Вона була на п’ять років старша, але завжди відчувалося, що ролі у нас переплутані: я був відповідальним і дорослим, а вона розпещеною принцесою.
Мама обожнювала її. Оксана завжди отримувала найкращі сукні, найдорожчі подарунки й усе, що забажає. Я? Мені діставалися її старі речі поношені, завеликі. Досі пам’ятаю ті светри з закатаними рукавами, про які мама казала: «Поносиш ще рік-два».
Їжа? Якщо Оксана хотіла добавки будь ласка. Якщо я наважувався попросити, мені нагадували, що мама й так на нас «розривається».
Дні народження? Різдво? Для мене цього не існувало. Жодних подарунків, жодної теплоти. Лише мамині зітхання, які нагадували, що я зайвий тягар.
Я зрозумів одне: для них я не був дитиною. Я був обузою.
### День, коли я став для них банкоматом
У шістнадцять я вже знав на допомогу від них розраховувати не варто. Мама й Оксана були нероздільним дуетом, а я зайвим.
Тому я пішов працювати. Після школи, у вихідні, коли тільки можна. Робив усе: розносив газети зранку, мив столи в кафе, розвантажував коробки в супермаркеті.
І, незважаючи на втому, я пишався. Вперше в мене зявилися власні гроші.
Але для мами це було зовсім іншою історією.
То ти вже заробляєш? запитала вона одного вечора зі солодкуватою посмішкою.
Я кивнув, не підозрюючи, що буде далі.
Вона підійшла й поклала руку мені на плече.
Час допомагати з витратами.
Під «витратами» вона мала на увазі себе й Оксану.
Сестра навіть не думала шукати роботу. Навіщо? Усе життя хтось про неї дбав спочатку мама, тепер черга була за мною.
### Втеча як єдиний вихід
Коли я закінчив школу, стало зрозуміло: треба тікати.
У нашому місті був університет, але я навмисне подав документи за кількасот кілометрів. Це було питання не лише освіти, а й виживання.
Коли я повідомив маму про від’їзд, її погляд заледенів.
Ти нас кидаєш? Після всього, що я для тебе зробила?
Я ледь не реготав.
Я виїхав і оселився в гуртожитку. Вперше у житті відчув, що таке свобода. Продовжив працювати тепер у вантажному відділенні на вокзалі. Було важко, але платили добре. Нарешті купив собі нормальний одяг, міг собі дозволити каву без почуття провини.
Мама й Оксана? Вони ніколи не подзвонили.
Не запитали, чи все добре, чи вистачає їжі, чи справляюся.
А коли я приїхав на свята, перші слова мами були не «Як справи?» чи «Скучили».
Вона оглянула мене й сухо констатувала:
Схоже, у тебе є гроші.
Це було не питання. Це був звинувачувальний вирок.
З того дня кожен мій візит перетворювався на торги. Їм потрібні були гроші. Оксані новий телефон, новий одяг. Вони не просили вони вимагали.
Коли я запропонував сестрі знайти роботу, вона розсміялася.
Я? Працювати? Ти серйозно?
### Спадок, що все змінив
Після університету я влаштувався на стабільну роботу. А потім сталося неочікуване: компанія надала мені службове житло.
Не палац, але мій власний кут.
Коли мама й Оксана дізналися, їхня лють не знала меж.
У тебе квартира?! І ти нам нічого не дав?!
Я намагався пояснити, що це власність роботодавця. Але їм було байдуже.
А потім доля вдарила ще раз.
Помер мій дід батько мами.
Ми не були близькими, але він завжди ставився до мене з повагою.
Коли нотаріус оголосив заповіт, я не повірив власним вухам.
Він залишив мені свій будинок і землю.
Коли мама й Оксана це почули, почалася істерія.
Це нечесно! вила Оксана. У мене дитина! Мені потрібен цей будинок!
До того часу вона встигла побувати заміжньою, народити й розлучитися. Тепер вимагала, щоб я продав спадщину й віддав їй гроші.
Але я вже прийняв рішення.
Коли я їм оголосив, вони вибухнули.
Мама назвала мене егоїстом.
Оксана ревіла, плакала, звинувачувала мене у зраді.
Я зачекав, поки вони заспокоїться, і спокійно сказав:
Я продам будинок. Але куплю більшу квартиру. Бо я одружений. І моя дружина чекає дитину.
Тиша.
Вони не пораділи за мене. Не поцікавилися моєю родиною.
Їх хвилювало лише те, що вони не отримали бажаного.
Це був останній наш розмова.
### Родина, яку я обрав
Я продав
