Родичі одразу ж винесли коробку з кошенятами на вулицю. Коржі сам пішов за ними і категорично відмовився повертатися до квартири. Для нього там усе вже скінчилося
Вони не роздумували просто викинули коробку з малюками на холодний бруківку. Коржі мовчки йшов слідом і рішуче не повертався до порожньої оселі. Цей дім більше нічого не означав
Пса, якого дідусь любовно кликав Коржі, насправді зовсім не був коргі. Лише здалеку нагадував цих кумедних низьколапих песиків. Ублизьку ж був справжній мікс: руда шерсть, короткі ніжки та весело махаючий хвіст, який оживав щоразу, коли він зустрічав когось.
Коржі славився неймовірною товариськістю, безмежною цікавістю та рідкісною добротою. У парку, куди старий хазяїн водив його на прогулянки, його прозвали «божою карою» і не дарма. Щойно знімали повідець, він кидався у гущавину: хотів дружити з усіма і з собаками, і з людьми. Бігати, грати, знайомитися ось його справжня мета.
Власники собак, побачивши Коржі, часто розверталися й йшли геть знали, що в іншому випадку затримаються надто довго. Їхні собаки теж не могли встояти перед цим жвавим створінням і не хотіли повертатися. Тож господарям доводилося кликати їх назад, жестами, словами, а іноді навіть палицями відганяти Коржі.
Але він ніколи не ображався просто не знав такого почуття.
На противагу, старий хазяїн часто сумував, коли збоку спостерігав, як відганяють його улюбленця. Іноді намагався втрутитися, але Коржі ніби все розумів: хапав його за штанину, тягнув убік, потім згортався у нього на колінах, лизав руки, обличчя і все знову ставало на свої місця.
Одного разу, коли пенсіонер дрімав на лавці в парку, Коржі, як завжди, блукав десь поруч. Коли дідусь прокинувся, побачив не лише свого пса, а й кішку. Рудий вусатий товариш сидів поряд і пильно дивився на нього.
Нового друга знайшов? здивовано запитав він.
Коржі весело махнув хвостом, облизав господаря, потім кішку і сів поруч. Кішка теж була не дурна: посіла місце й прийняла запропоновану частування трохи курки й печива. Видно було, що вона не зіпсована.
Коли хазяїн збирався йти додому, Коржі рішуче став біля нового друга.
Що це таке? здивувався дідусь.
Але Коржі ясно дав зрозуміти: без кішки він нікуди не піде. Старий спробував заперечити:
У нас і так достатньо клопоту
Але виборо не було. Він зітхнув:
Ну гаразд, ти, вусатий коли він тебе обрав, ходімо до нас жити. Може, так буде веселіше.
Пізніше зясувалося, що «кіт» насправді був кішкою. За кілька місяців у домі зявилися три пухнасті кошенята. Коржі був найщасливішим. Доглядав за ними, грав і спав разом, поки Пшеничка так дідусь назвав кішку сиділа на підвіконні й спостерігала за вулицею.
Життя налагодилося. Старий придбав усе необхідне для нової родини, із задоволенням читав у інтернеті про котів і собак. Сусіди спочатку сміялися, але потім зворушувалися: щоранку бачили, як дідусь виводить на прогулянку своїх барвистих супутників Коржі, Пшеничку і трьох кошенят.
Парк замінили подвірям ближче й безпечніше. Тепер вже всі сусіди віталися, деякі сідали поруч. Коржі, Пшинчка й кошенята були щасливі.
А потім сталося те, чого ніхто не очікував. Одної сонячної неділі, коли подвіря ожило від голосів і сміху, Коржі раптом завив. Усі кинулися до нього.
Дідусь сидів на лавці, трохи похилившись. На обличчі застигла легка посмішка. Він дивився на своїх маленьких друзів, але його очі вже нічого не виражали
Кілька днів сусіди годували тварин. Потім зявилися далекі родичі. Вони й винесли коробку з кошенятами й Пшеничкою на вулицю. Коржі пішов за ними. Дім, де вже не було його коханого господаря, став для нього пустим.
Сусіди дивилися на них із жалем, але ніхто не міг прихистити всіх пятьох. Так вони й лишилися біля лавки Коржі, Пшеничка і троє кошенят.
Прийшли осінні дощі. Холодні й безжальні. Кішка своїм тілом намагалася захистити малих, а Коржі без вагань накрив їх, щоб зігріти.
Першою не витримала зла стара сусідка з першого поверху. Вибігла під холодний дощ у домашньому халаті й голосно лаяла весь світ. Підхопила кошенят, притиснула Пшеничку й гукнула Коржі:
Ну, марш додому, негайно!
Пес слухняно потюпав за нею, весело виляючи хвостом.
Тепер уся компанія ходила з нею або вона, або її онуки виводили їх на прогулянку. І як не дивно, стара стала душею будинку. Сусідки почали приносити їй пиріжки, котлети й інші смаколики особливо малюкам. Вона бурчала щось, але все частіше нишком витирала очі.
Одного дня завітав двірник
