Весняний настил
Ранком над річкою висів іній, і дошки старого мосту хрустко тріщали під кроками. У селі йшло своє життя: хлопці з ранцями перебігали міст до зупинки, де чекав автобус до школи; літня Ганна Степанівна обережно переступала через щілини в одній руці авоська з молоком, в іншій паличка. За нею повільно їхав триколісний велосипед: на ньому сусідський Петрик, років пяти, уважно стежив, щоб не заїхати колесом у дірку.
Вечором біля крамниці збиралися на лавці: обговорювали ціни на яйця, чергове потепління, хто як перезимував. Міст зєднував дві частини села: за ним залишалися город і цвинтар, а дорога вела до райцентру. Іноді хтось затримувався біля води дивився на лід, що ще не зник із середини річки. Про міст згадували рідко: він був тут завжди, частиною краєвиду та побуту.
Але цієї весни доски заскрипіли голосніше. Дід Семен Григорович першим помітив нову тріщину біля перил торкнувся її й похитав головою. На зворотному шляху почув розмову двох жінок:
Все гіршає Не дай Боже, хтось провалиться.
Та годі тобі! Скільки років стоїть
Слова зависли в повітрі разом із березневим вітром.
Ранок видався похмурим і сирим. На стовпі біля повороту зявився аркус паперу під целофаном: «Міст закрито за рішенням адміністрації через аварійний стан. Прохід та проїзд заборонено». Підпис голови сільради читався чітко. Хтось вже намагався відігнути куточок оголошення переконатися, що це не жарт.
Спершу ніхто не повірив серйозно: діти потягнулися до річки звичною дорогою, але повернулися на вході висіла червона стрічка і знак «Вхід заборонено». Ганна Степанівна довго дивилася на стрічку поверх окулярів, потім повільно розвернулася й пішла вздовж берега шукати обхід.
Біля крамниці на лавці зібралося з десяток людей: мовчки читали оголошення по колу. Першим заговорив Василь Якович:
Що тепер? До автобуса не дійти Хто продукти везе?
А якщо комусь терміново до міста?.. У нас же тільки цей міст!
Голоси звучали тривожно. Хтось запропонував іти льодом але лід уже починав відходити від берега.
До обіду новина розлетілася селом. Молоді дзвонили до райадміністрації питали про тимчасову переправу чи човен:
Сказали, чекати комісії
А якщо терміново?
У відповідь чули формальні фрази: обстеження проведено, рішення прийнято заради безпеки мешканців.
Того ж вечора біля клубу зібрали сход: прийшли майже всі дорослі одягнені тепліше через сирість і вітер з річки. У залі пахло чаєм із термоса; хтось витирав запотілі очі рукавом куртки.
Розмови спочатку йшли тихо:
Як дітей водити?.. Пішки до траси далеко.
Продукти завозять із міста
Сварилися, чи можна самому полагодити міст чи зробити настил збоку. Хтось згадав минулі роки, коли разом латали діри після повені.
Виступив Микола Сергійович:
Можемо звернутися до адміністрації офіційно! Треба просити дозвіл хоча б на тимчасовий настил!
Підтримала його Людмила Павлівна:
Якщо зберемося всі дадуть швидше! Інакше чекатимемо місяцями
Домовилися скласти колективне звернення: записувати прізвища тих, хто готовий працювати чи дати інструменти.
За два дні делегація з трьох осіз їздила до райцентру зустрічатися з чиновником. Там їх прийняли сухо:
За законом будь-які роботи через річку мають бути узгоджені, інакше відповідальність на муніципалітеті! Але якщо оформите протокол сходу
Микола Сергійович впевнено подав папір із підписами односельчан:
Ось рішення нашого сходу! Дайте дозвіл на тимчасовий настил!
Після короткої наради чиновник дав усну згоду за умови дотримання безпеки. Пообіцяв виділили цвяхи й кілька дощок із складу ЖЕКу.
До ранку після сходу все село вже знало: дозвіл отримано, чекати більше не можна. На старому мості висіли нові таблички, а збоку біля води лежали перші дошки й пачка цвяхів те, що вдалося дістати. Чоловіки зібралися біля берега ще до світанку: Микола Сергійович, похмурий, у старій телогрейці, першим взявся за лопату розчищати підхід до води. За ним підтяглися інші: хто з сокирою, хто з мотком дроту. Жінки не стояли осторонь носили чай у термосах, хтось приніс ватяні рукавиці для тих, хто забув свої.
Вздовж річки місцями ще лежав лід, але біля береґа земля вже розмокла. Чоботи грузли в багнюці, дошки клали прямо на мерзлу землю й підтягували до краю. Кожен знав свою справу: хтось відміряв кроки, щоб настил не зїхав у воду, хтось тримав цвяхи в зубах і мовчки забивав їх молотком. Діти бігали поруч, збирали гілля для багаття: їх попросили не плутатися під ногами, але їм і так хотілося бути поряд.
Ста
