Собака вже майже втратила надію — вона готувалася попрощатися з цим суворим світом…

Собака вже майже змирилась: ось-ось залишить цей суворий світ
Ганна вже багато років мешкала у маленькій хатині на самому краю села. Коли хтось казав, що вона самотня, їй ставало навіть смішно.
Та яка ж я одна? посміхаючись відповідала вона. У мене ж ціла родина!
Сільські жіночки у відповідь лише кивали, але тільки-но Ганна відверталася одразу переглядалися та крутили пальцем біля скроні: мовляв, «родина» без чоловіка і дітей, коли тільки всяка живність навколо… Але саме цю пухнасту та хвостату компанію Ганна і вважала своєю справжньою сімєю. Їй було цілком байдуже, що сусідки впевнені: худобу тримають лише для користі корову чи курок, пса для охорони, кішку для мишей. А в Ганни вдома були пять кішок і чотири собаки, причому всі вони зимували не у сараї, а спали на подушках, чим викликали в сусідів легкий шок.
Своє обурення сусідки, ясна річ, обговорювали лише між собою намагатися переконати «дивакувату» жінку, яку захищають місцеві коти, нікому й на думку не спадало. На закиди Ганна тільки сміялася:
Та годі-бо, знаєте скільки вони на дворі мерзли? Нарешті хоч у хаті добре всім.
Пять років тому її життя пішло шкереберть у той страшний день вона втратила і чоловіка, і сина. Верталися хлопці з рибалки, а тут на трасі вилетіла фура Коли Ганна трошки прийшла до тями після біди, зрозуміла: залишатись у квартирі, де все нагадує про втрату, просто неможливо. Неможливо і по вулицях ходити, і в магазини заходити, і вічним співчутливим поглядам сусідів відповідати.
Через пів року продала квартиру, схопила свою кицю Василинку під пахву і переїхала аж на край села купила невеличку хатину. Влітку сапала в городі, а взимку влаштувалася у їдальню райцентру. З часом підбирала усе нових і нових хвостатих приятелів: дехто просив шматочок сала на вокзалі, інший зявлявся біля їдальні. Так і зібралася Ганнина «родина» з тих, кому, власне, іншої й не було. Її добре гаряче серце лікувало їхні старі рани, а вони віддячували їй вірністю та любовю.
Годувала всіх, хоча не раз мусила затягнути пасок: пенсія не резинова, а корм не дешевий, навіть курячі шийки зараз як золото. Розуміла, що тягати додому безкінечно нових «безхатьків» вже не варто, не раз казала собі: «От знов когось прилаштую і досить». Але
Того березня раптом повернулася люта зима: сніг задув усі проталини, а вночі вирав вітер такий, що навіть сова не могла спати.
Тієї пятниці Ганна поспішала на останню маршрутку додому. Попереду довгоочікувані два вихідних, а вона, відпрацювавши у їдальні, зайшла ще й в магазин: накупила й собі, й пухнастій родині, і смачненьке принесла з їдальні. Торби ледь не відривали руки, сама ледь плентається, думає тільки: «Дому й одразу валятися під ковдру з котами». Але серце, як часто буває у казках, виявилось обачніше за очі: за кілька кроків до зупинки вона різко зупинилася й озирнулася.
Під лавкою лежала собака. Дивиться в очі а погляд такий, ніби дірка у житті, як казала колись її бабуся. Вся у снігу, лежить вже давно, видно. Люди проходили, закутані, ніхто не помітив, хоч би раз зігріли поглядом.
«Невже всі на світі такі байдужі?», вихором пронеслося в голові.
У Ганни аж у животі скрутилося з жалю. Про маршрутку й обіцянки собі вона забула миттєво. Кинула сумки, нахилилася, простягнула руку. Пес повільно кліпнув.
Слава Богу, жива! видихнула вона. Давай, моя хороша, підемо
Собака не рухалась, але й не опиралася, коли Ганна обережно витягала її з-під лавки. Здавалося, їй вже байдуже так би мовити, «у переселенці в рай».
Потім Ганна й не памятала, як дотягла до автостанції дві важкі сумки ще й песика на руках. Сіла у кутку зали, почала розтирати і гріти тоненьке тільце, по черзі приклавши до долонь змерзлі лапки.
Ото ж, красуне, оживай, нам ще додому добиратися, бурмотіла Ганна. Будеш у нас пятою собакою для рима й порядку, ага.
З сумки вона витягла котлету та підсовувала під носа новій знайомій. Спершу та відвернулася, але відігрівшись і, мабуть, згадавши запах життя, ковзнула поглядом і прийняла частування.
Через годину вони з Ганною стояли на узбіччі автобус вже давно поїхав. Ганна змайструвала із паска імпровізований нашийник, хоча треба було радше «за компанію»: пес і так тримався її ноги, притискаючись всім тілом. Минуло хвилин десять підкотила чорна «лада» й зупинилась.
Спасибі велике, що підвезли! одразу заговорила Ганна. Не хвилюйтесь, я пса на коліна візьму, вона маленька й нічого не замастить.
Та ні, хай сидить як зручно, махнув рукою водій. У таку погоду всім місця вистачить.
Пес, якого Ганна вже назвала Лелею, не відходив і тримтів, пригорнувшись до господині, тому вони, обійнявшись, сіли разом.
Так хоча б трохи тепліше, пожартувала Ганна.
Водій кивнув, додав газу й увімкнув пічку на повну. Мовчки їхали: Ганна задумливо дивилась на вогники й сніг за вікном, погладжуючи свою знахідку, а чоловік тихенько позірав на її втомлений, але спокійний профіль і здогадувався: нова собачка явно тут недарма.
Біля хати водій зупинився, допоміг донести сумки сніги намело такі, що проходу нема. Поклав плечем в браму, а ворота зірвались із навісів і з грохотом впали.
Та нічого, зітхнула Ганна. Тепер хоч точно знатиму, за що лаятись
З двору одразу вибігла вся її галаслива компанія гавкіт, мявкіт, ціла вистава.
Ну все, зустрічайте новеньку! урочисто обявила Ганна й випустила Лелю з-за ніг.
Пси виляли хвостами, сунули носи до пакунків, які тримав чоловік.
Та ви не мерзніть, заходьте, якщо не страшно такої родини, усміхнулась Ганна. Може, чаю?
Дякую, але вже пізно, відказав гість. Біжіть своїх годувати, видно, заждались.
Наступного дня, вже близько до обіду, Ганна почула стукіт на подвірї. Вийшла аж бачить учорашній водій лагодить ворота, поруч лежить посудина з інструментами.
Доброго дня! посміхнувся він. Я ж вашу браму зламав, от приїхав віддячити, полагодити. До речі, звати мене Богдан. А ви?
Ганна
Хвостато-перната родина обступила гостя, хвости крутяться, носи сують. Чоловік присів і почав їх чухати.
Ганно, заходьте в дім, не мерзніть. Я скоро впораюсь і з радістю випю чаю. До речі, в машині тортик і дещо смачненьке для вашої великої родиниГанна ще хвильку постояла на ґанку, дивлячись, як Богдан спритно вправляється з воротами, а її песики й коти не відходять від нього ні на крок, явно прийнявши його за свого. Леля, що ще вчора була тінню, сьогодні навіть обережно облизнула йому руку, а Ганна теплотою наповнилася такої згоди її «родина» давно не показувала з новими людьми.
За кілька хвилин вони вже сиділи в кухні з паруючими чашками чаю, а навколо розташувалася усміхнена пухнаста гвардія. За вікном легенько сипав сніг, а в середині хати було на диво затишно й спокійно. Богдан розповідав, що й сам виріс серед тварин і ще хлопчиком тягав додому всіх підбитих голубів та покинутих цуциків. Ганна слухала й несподівано ловила себе на думці, що, здається, вже давно з кимось так не сміялася та не говорила про те, що справді болить і гріє, а не лише про ціни та пенсію.
А на підлозі, згорнувшись клубочком, спала Леля, поклавши морду на Ганнину ногу. Десь глибоко в серці в неї вперше за багато років стало по-справжньому легко, як тоді, коли ще була ціла її перша родина і всі були разом.
Вечоріло, сніг стишувався, у печі потріскували поліна, а над селом уже перелітали сонні фіолетові тіні від ліхтарів. Ганна провела Богдана до хвіртки і раптом він повернувся, з усмішкою глянув прямо у її теплі очі:
Знаєте, мені здається, ваша родина має ще багато місця для тепла.
Ганна відказала, ніби жартуючи, але щиро:
Це правда. Тут всім вистачить аби серце велике.
Коли Богдан поїхав, вся її компанія, з Лелею попереду, повернулася в дім, немов на знак: життя не закінчилося тим страшним днем і навіть туга поступово відступає перед новим світлом.
В ту ніч Ганна лежала, слухаючи рівне дихання своїх звірів, і вперше за багато часу відчула себе не самотньою, а просто людиною, у якої є дім, родина і нова сторінка життєвої казки, що тільки починається.