Сьогодні я написав у щоденнику про сумну історію, яка торкнулася мого серця.
Син хотів відвести матір до будинку для літніх. Перед відїздом він заглянув у стару скриньку.
Після смерті чоловіка Олена продала свій будинок у селі, вклала гроші в квартиру для сина та його родини і переїхала до них. Поки мала сили, доглядала за домом і онуками.
Син і невістка працювали, а Олена відводила онуків у дитячий садок, потім у школу та на гуртки. Готувала, прибирала. Клопоти не тяжіли над нею навпаки, робили її щасливою. Адже родина потребувала її. Але роки минули. Онуки виросли й «вилетіли з гнізда», а здоровя старої погіршилося. Вона намагалася мити посуд, але тарілки вислизали з послаблених рук і розбивалися.
Наливала собі борщ, але не могла поставити на стіл проливала. Нічого не поробиш вік не радість. Олені нічого не лишалося, крім як терпіти.
Син вирішив віддати матір у будинок для літніх.
«Хоч буде з ким поговорити», заспокоював себе. Вранці, сідаючи в машину, Олена згадала про свою скриньку.
«Сину, принеси мою скриньку. Забула її», несміливо попросила вона.
«Яку скриньку?» запитав Андрій.
«З моїми скарбами», пояснила Олена, описавши її. Андрій приніс. Стара притиснула скриньку до грудей із щасливим виразом обличчя.
«Мамо, що там?»
Вона показала вміст.
Там була пасмо її волосся та молочний зуб. Чоловік відійшов від машини й сів на бордюр. Сидів там довго, згадуючи дитинство, як мати завжди була поруч, доглядала, захищала. Ніколи не залишала його без допомоги.
«Сину, їдемо?» вийшла з машини мати й підійшла до нього.
«Нікуди не їдемо, мамо. Ти залишаєшся вдома».
Так я зрозумів: любов не вимірюється зручністю. Вона у памяті, у маленьких речах, у вдячності. Іноді варто зупинитися й згадати, хто дав нам життя.
