«Бабуся, мама казала, що тебе треба віддати в будинок для літніх». Я підслухала розмову батьків дитина такого не вигадає.
Олена Іванівна йшла вуличками невеличкого містечка під Житомиром, щоб забрати онуку зі школи. Її обличчя сяяло щастям, а підбори цокали по бруківці, немов у далекі роки молодості, коли життя здавалося безмежною піснею. Сьогодні був особливий день вона нарешті стала господаркою власного житла. Це була світла, затишна однокімнатна квартира в новобудові, про яку вона мріяла роками. Майже два роки вона відкладала кожну гривню. Продаж старого будиночка в селі дала лише половину суми, решту додала донька, Наталка, але Олена Іванівна поклялася повернути їй борг. Їй, сімдесятирічній вдові, вистачало і половини пенсії, а молодим доньці та зятю гроші потрібніші, адже у них ще все попереду.
У шкільному холі її чекала онука, Софійка, другокласниця з косичками. Дівчинка кинулася до бабусі, і вони разом пішли додому, базікаючи про дрібниці. Вісьмірічна Софійка була світлом у житті Олени Іванівни, її найбільшим скарбом. Наталка народила її пізно, майже у сорок, і тоді ж попросила матір про допомогу. Олена Іванівна не хотіла покидати рідний селянський дім, де кожен куток був сповнений спогадів, але заради доньки та онуки пожертвувала усім. Вона переїхала ближче, взяла на себе турботи про Софійку забирала зі школи, сиділа до вечора, поки батьки не поверталися з роботи, а потім йшла до своєї маленької, затишної квартирки. Житло оформили на Наталку так, на всяк випадок, адже старих легко обдурити, а життя непередбачуване. Олена Іванівна не заперечувала: це була лише формальність, як вона думала.
Бабусю, раптом перервала її думки Софійка, дивлячись на неї великими очима, мама казала, що тебе треба віддати в будинок для літніх.
Олена Іванівна завмерла, ніби її облили крижаною водою.
У який будинок, серденько? перепитала вона, відчуваючи, як холод проймає її до кісток.
Ну, туди, де живуть старенькі бабусі та дідусі. Мама казала татові, що тобі там буде добре, не сумно, Софійка говорила тихо, але кожне слово било, як камінь.
Та я ж не хочу туди! Краще в санаторій поїду, відпочину, відповіла Олена Іванівна, голос їй тремтів, а в голові завертілося. Вона не могла повірити, що чує це від дитини.
Бабусю, тільки не кажи мамі, що я тобі розповіла, прошепотіла Софійка, притискаючись до неї. Я підслухала, як вони розмовляли вночі. Мама казала, що вже домовилася з якоюсь тітонькою, але тебе заберуть не зараз, а коли я трохи підросту.
Не скажу, моя золота, пообіцяла Олена Іванівна, відчиняючи двері квартири. Голос їй ламався, ноги підгиналися. Щось мені недобре, головиться. Трохи полежу, а ти переодягнися, добре?
Вона впала на диван, відчуваючи, як серце бється у грудях, а перед очима все розпливається. Ці слова, промовлені дитячим голосом, розірвали її світ на шматки. Це була правда страшна, невблаганна правда, яку дитина не могла вигадати.
Через три місяці Олена Іванівна зібрала речі та повернулася в село. Тепер вона знімає там кімнату, відкладає на невеличкий дім, щоб знайти хоч якусь опору. Її підтримують старі подруги та далекі родичі, але в душі порожнеча та біль.
Хтось осуджує її, шепоче за спиною: «Сама винувата, треба було поговорити з донькою, зясувати все». Але Олена Іванівна знає своє.
Дитина такого не вигадає, каже вона твердо, дивлячись у пустоту. Поведінка Наталки сама за себе говорить. Вона навіть не подзвонила, не запитала, чому я поїхала.
Мабуть, донька все зрозуміла, але мовчить. А Олена Іванівна чекає. Чекає дзвінка, пояснення, хоч слова, але сама не набирає номер гордість та образа сковали її, мов кайдани. Вона не відчуває за собою провини, але серце розривається від цієї тиші, від зради, що прийшла від найближчих. І кожного дня вона запитує себе: невже це все, що залишилося від її любові та жертв? Невже її старість приречена на самотність і забуття?
