Гроші за минулі часи
Соломія вийшла з університету після останньої пари. День був настільки насиченим, що мозок уже нагадував гречаний кисіль: лекції, практики, хвилюючі обговорення з однокурсниками ось вам вітання з академічної рутини! Вона підправила лямку фірмової сумочки, яка ледь не звисла з плеча, й швидше пішла до зупинки. Листопадовий вітер у Львові це вам не «благословення на вечір», а справжня холодна атака з усіх боків. Соломія затягла кашеміровий шарф щільніше, уявляючи вже себе в улюбленій кавярні, де тепло, як на Хортиці влітку. Вона майже відчувала, як замовляє собі велику чашку чаю з імбирем та лимоном, а потім повертається до своєї квартири з панорамним вікном на Ратушу, послухає спокійно музику і зрештою нарешті видихне.
Поблизу зупинки виблискувала її новенька машина стриманий темно-синій седан. Соломії її подарували батьки на вісімнадцять років, і дівчина щоразу відчувала солодку гордість, коли сідала за кермо знак, що життя вдалося, ну якщо не повністю, то принаймні наполовину. Вона вже простягнула руку до ключів у кишені, як за спиною зненацька пролунав зворушливо-панічний окрик:
Соломія! Соломіє, постривай!
Дівчина обернулася. До неї бігла жінка пальто, ніби подароване місією Добро починається з тебе, волосся розтріпане, обличчя стурбоване, як у студентки перед захистом диплома. Зупинилася біля Соломії, ледь дихаючи, й вдивилася їй у лице, ніби шукала там скарб чи, принаймні, диплом з відзнакою. В очах світилася надія, а в устах майже молитва.
Нарешті я тебе знайшла прошепотіла вона, тягнучи руку. Я твоя мама.
Соломія застигла. На її обличчі вираз ти жартуєш, чи мені вже додому дзвонити?. Брови підняті, обличчя камяне, роздивляється жінку: просте пальто, обличчя виснажене, руки червоні від холоду. В голові блимає: Це розіграш? Може, експеримент від шоу?.
У мене є мама, різко відрізала Соломія. А вас я не знаю.
Жінка побіліла, але не пішла. Видно, що вся тримається тільки на силі волі пальці трусяться, очі безупинно списують і перемальовують портрет Соломії.
Я розумію, це несподівано тихо промовила вона, ніби читала вірша на виїзному поетичному вечорі. Я дуже довго тебе шукала. Можемо поговорити? Десять хвилин, прошу.
Соломія поміркувала. Шоу на весь Львів їй не хотілося влаштовувати, а вже півгрупи проходило повз, кинувши оком та переморгнувшись. Але й жалощів до незнайомки проявляти не мала наміру у цьому щось було від розіграшу, щось від поганої гри в театрі.
Гаразд, буркнула вона і кивнула в бік гіпстерської кавярні. Але якщо думаєте, що це щось змінить
Вони зайшли всередину. Тепле львівське повітря з ароматом свіжої кави нарешті прогнало тугу і листопадову мерзлякуватість. Соломія пройшла до столику біля вікна, акуратно повісила шарф. Жінка сідає навпроти, роззирається так, ніби потрапила у декорації дорогого серіалу.
Офіціант, як бджола, прилетів одразу. Жінка замовила найпростішу каву капучіно. Соломія обрала свій стандарт: латте з мигдалевим сиропом. Тиша між ними густішала, як піна на еспресо. Соломія розглядала нові світильники і сукуленти в глиняних горщиках, а жінка нервово крутила рукав пальта.
Коли перед ними виставили чашки, жінка нарешті зважилась:
Мене звати Катерина. Я Твоя біологічна мама.
Мою маму кличуть Леся, відрізала Соломія звично рівним голосом. Вона мене виростила, вона завжди поряд. А ви до мене не маєте відношення.
Я знаю, що не маю права навіть так себе називати голос Катерини тремтів, тим часом як вона збирала слова, мов намистини після свята. Але я мусила тебе відшукати. Усі ці роки я про тебе думала, боялася
Соломія притихла, вперше на її обличчі промайнула буря емоцій. Вона схрестила руки, як броню проти слів все це нагадувало заморожену реаліті-програму, де вона глядач.
Думали? у її голосі бриніла гірка іронія, але там же ховалася й стара образа. Коли, цікаво? Коли лишили мене в пологовому ще немовлям? Чи, може, коли я плакала в дитбудинку? Або вже потім, коли мене вдочерили?
Катерина опустила очі, принесла салфетку в жмені до стану символічного аркуша життя. Не виправдовувалася, просто мовчала, дозволяючи Соломії виговоритися вперше за стільки років.
Я жила в кошмарі, спокійно почала Соломія, хоча голос мовби камінь. Після того, як ви мене віддали, ваше життя зламалося? Дуже шкода. А я я якось виросла. У мене зявилася нова сімя.
Катерина повернулася до спогадів:
Я намагалася працювати не брали досвіду нема, вигляду нема, карма не та. Знімала кімнату на окраїні сусіди гучніші, ніж львівський трамвай. Їла Мівіну, на хліб ледве вистачало Бувала, що й зовсім не було
І що змінилося? поцікавилась Соломія, в очах все ще блискала крижинка недовіри. Чому зараз?
Катерина, перекочуючи очевидне, кинула останню карту:
Я захворіла. Серйозно. Думала, просто стрес, а стало гірше. В державній лікарні гість століття: оглянули за пять секунд, виписали пігулки. Результат не спіши, все одно нічого не вийде.
Видно було, що в ній все кипить, ноги і руки вже не слухаються, а голос от-от зламається.
Уночі спала на вокзалі Не від доброго життя, повір. Думаєш: За що це все? Але про тебе не забувала. Знала, що ти десь є
Потім додала:
Доброякісна пухлина. Без операції ніяк. Я продала все: старі меблі, прикраси, залишки надії Але це дрібні гроші. Якщо не знайдеться, просто одного дня не прокинуся. Я не прошу багато просто допоможи мені з операцією. Бачу ж у тебе все добре: авто, сучасний одяг, квартира. Я ж лише шанс хочу і колись, можливо, ти мене вибачиш.
Соломія неквапливо поставила чашку. Рухи її були врівноважені, контрольовані, в голосі льодовий спокій:
Ви прийшли, бо вам потрібні гроші. Ви мене не шукали, поки я вам не згодилася як банкомат.
Катерина сіпнулася, як від ляпаса. Спробувала посміхнутися, але вийшло як на поганому співбесіді: вимучено.
Та ні! Я просто
Не треба, відсікла Соломія, підіймаючи руку стоп, далі нецікаво. Все видно: і як розповідали, і як стискали рукав, і про ніч на вокзалі не забули ж! Але знаєте? Я вам не дам ані копійки.
Чому ж? Я ж твоя мама!
Ні, холодно мовила Соломія. Ви людина, яка один раз прийняла рішення. А моя мама це Леся, яка клала мене спати, лікувала від простуди, пекла пиріжки, чекала з пар. Все інше не ваше.
Катерина розкрила рота, хотіла щось сказати може, нагадати про родинні обовязки, але зустріла такий рішучий погляд, що язик прилип до піднебіння.
Соломія витягла з гаманця купюру у 100 гривень, поклала її біля чашки з недопитою кавою.
Це на каву, сказала вона буденно. До побачення.
Вона встала, накинула шарф, взяла сумку і впевнено попрямувала до виходу. Біля дверей зупинилася:
І ще. Якщо ще раз спробуєте мене знайти або турбувати мою родину йду до поліції, у нас гарний адвокат.
З цим лишила Катерину сама у кавярні. Вітер підхопив Соломію, і вона пішла до своєї автівки, закриваючи за собою розділ життя з людиною, яка колись називалася мама.
Катерина ще кілька хвилин сиділа над салфеткою, стискаючи її, ніби то кнопка відмотати історію. В очах на мить промайнула крижана розважливість, але вона швидко сховалася за новими, вже тренованими сльозами. Потім Катерина встала, глянувши на ті 100 гривень так, ніби це головний виграш на Поле чудес, і повільно попленталась на вулицю, ще менша, ніж до зустрічі.
Того ж вечора Соломія повернулася до Лесі та Миколи, своїх батьків. У квартирі витав запах свіжої шарлотки, Леся витягувала з духовки пиріжки, а Микола читав Високий Замок та сьорбав чай.
Мамо, тату, я маю вам розказати дещо, сіла вона до столу з видом літньої студентки.
Леся одразу відклала кухонний рушник, Микола згорнув газету обоє дивляться на дочку уважно.
Соломія виклала все до останньої розмови у кавярні. Леся зітхнула:
Ці люди Дивно, але як тільки десь відчується полюва дочка чи син, відразу згадують про любов. І, звісно, про гроші. Маніпуляція, і більше нічого.
Ти зробила правильно, кивнув Микола і стиснув Соломії руку. Ти нікому нічого не винна, і не дозволяй нікому награвати на жалості!
Соломія кивнула й відчула таке спокійне, домашнє тепло може, й не звільнення, але абсолютну впевненість: вона тут у безпеці.
Я й не збиралась, усміхнулась вона. Просто дивує, як люди здатні спекулювати горем. Думала, я їй зараз ще подарунок дам? Після цього всього?
Забудь. Кожен сам будує свою долю, а ти вже давно свій вибір зробила.
Микола знову взяв газету, Леся поринула у печиво, а Соломія зрозуміла: вдома її завжди розумітимуть.
********************
Наступного дня Катерина не витримала і знову прийшла під університет. День Д тепер з конвертом у руках. В ньому старі фото: ще немовля, перша посмішка, перші кроки архів, на який вона роками не наважувалась дивитись. Катерина нервувала: то виправляла комір, то мазала губи блиском, то поглядала на годинник, наче йшла складати ЗНО.
Ось і Соломія вийшла з будівлі. Катерина зібралася та зробила крок вперед, як хрестоносець не дарма ж ці фото рік за роком лежали по старих коробках.
Зачекай Я принесла твої дитячі фото. Може, глянеш? Це ж твоя перша посмішка, перші кроки
Говорила хутко, ніби боялась, що Соломія втече, не дослухавши.
Соломія навіть не зупинилася. Просто злегка повернула голову:
Залиште собі. Або на смітник Мені байдуже.
Катерина на мить спіткнулася, мало не впустила конверт. Дивилась вслід дівчині, в якій було і тепло, і впевненість, і спокій, який так і не знайшла сама. Лиш тоді сховала фотографії і попленталась далі.
Соломія ж сіла в автівку, ввімкнула підігрів і задумалась: попереду новий день, а позаду людина з минулого.
*************************
За тиждень Катерина сиділа у маленькому кафе десь на окраїні Солонків. За вікном лив дощ, всередині пахло кавою. Навпроти її подруга Марія, та сама, що казала: Ну ти що, втрать такого шансу? Марія була з ніг до голови у брендовому свіжий манікюр, модна сумка, капучіно з серцем.
Ну що, як справи? не підводячи очей від кави, поцікавилась вона.
Катерина покрутила порожню чашку.
Нічого. Вона стійкіша, ніж я думала. Зовсім не така, як уявляла.
Марія зиркнула скептично:
Та ти не здавайся! Через подруг, хлопця, через кафедру хоч через ректора! В таких як вона репутація дорожча за машину. Будь наполеглива, вона сама відкриє гаманець.
Катерина мовчала. Перед очима стояло спокійне, незворушне обличчя дочки.
Ти хіба просто так здашся? Треба настирно, на жалість! Гроші ж ніколи не зайві
Катерина дивилась у вікно, ніби шукала там підказку.
Я не знаю, зрештою вимовила тихо. Може, просто треба почати щось своє і не розмінювати совість.
Марія обурилась, але Катерина вже піднялась, кинула на стіл 30 гривень за каву і пішла на вихід. Дощ уже майже закінчився, а на душі вперше за довгий час стало трохи легше.
Минуло кілька місяців. Життя Соломії йшло своїм шляхом: навчання, універ, нові проекти, кавярні з друзями. Вихідні вона проводила з Лесею та Миколою татові анекдоти, мамині млинці, розмови та прогулянки Стрийським парком.
Інколи вона ще згадувала ту зустріч з Катериною без злоби, швидше з подивом: яка коротка дорога між співчуттям і відчуттям маніпуляції. Думала: Це вже сталося. Це минуле.
А Катерина Вона найнялась у кол-центр на мінімалку стабільно, трохи нудно, але без драми. Зняла кімнату в гуртожитку, потроху звикала до графіка. Почала ходити до психолога: спершу, як на каторгу, а потім ловила себе на думці, що десь стало легше. Вчилася не ображатися на світ, а приймати його таким, який є.
Якось, перебираючи речі, знайшла фотоальбом із знимками Соломії. Переглядала їх: посмішка, перші кроки, рученята. Але сльози вже не йшли. Вона обережно закрила альбом і сховала його у дальню шухляду.
Колись, подумала Катерина, я зможу дивитись на фото й не шкодувати, не злитися. Просто, як на згадку.
А поки що головне зробити крок вперед. І головне вже не для того, щоб хтось пожалів чи поставив плюсик, а тому, що інакше жити вона більше не може.
